Читать «Оддавали Катрю» онлайн - страница 3

Не спали довго. Перегомоніли з старою про те, що завтра треба

покликати колія та заколоти кабана раненько, щоб до вечора вже й з

ковбасами впоратися, бо до суботи лишилося три дні, а холодцю

можна буде і в четвер наварити; олії вирішили не бити, а обміняти в

олійниці, щоб швидше; борошно ж було своє. Степаниха прикидала,

кого покличе кухарити, а Степан розмірковував уголос, скільки треба

буде самогонки, якщо запросити на весілля усіх родичів і хуторян:

— Андрушко вигнав сьогодні два бутлі. Давав куштувати, так

добра, в ложці горить і додолу скапує —горить.

Скажу, щоб придержав. Завтра Мотря Решітківська гамурдітиме,

то вже ж не пошкодуєна таке діло. То й Федір, брат, без своєї не

живе. А ще в лавці візьму ящик, бо це ж, мабуть, і свати приїдуть.

Так за клопотами забулася й журба.

—Сло’ м, якось одбудемо,—сказав Степан, позіхаючи, і незабаром

заснув, а Степаниха ще довго ворочалася, зітхала, тихенько

схлипувала й задрімала десь аж перед першими півнями.

—Як же, дочко, весілля справлятимемо? —спитав уранці Степан,

розбираючи вже внесеного в хатину кабана.—По-старому чи по-новому?

Катря одною рукою допомагала матері поратися коло печі, а

другою притримувала нижче грудей кінці великої квітчастої хустки. В

цій хустці, давній, ще бабиній, береженій на дні скрині як

найдорожчий скарб, що кожної осені перекладався горіховим листям

від молі та задля пахощів, Катря була схожа на гарненьке ображене

дитя з великими очима, повними дорослого смутку.

—По-новому, тату. Посидять люди, погуляють та й розійдуться.

—А може б, і дружок поводила та присогласила людей на свайбу,

хоч би родичів де ближчих? —несміливо запитала Степаниха.

—Які там дружки, мамо,—усміхнулася Катря. —Та йхто тут з

моїх однолітків зостався...

—Хоч фату ж надінеш?

—Надіну, як хочете.

—І то слава Богу,— зраділа Степаниха.

—Тепер така мода пішла, що по-нашому вженічого нероблять,—

докинув колій Кузьма Білокобильський, прискалюючи єдине своє око.

135

Він краяв сало на широкі смуги, тоді рівненько ділив на шматки,

четвертував і, густо посипаючи сіллю, складав у дебелий німецький

ящик з-під мін.—Тепер так: раз, два —і в дамках! А буває, сьогодні

свайбу одгуляли, а завтра —га-га! —дивись, молоду вже й у родилку

одвезли!

Катря почервоніла, низько нахилила голову й вийшла у світлицю. А

Степанихасказала сердито:

—І таке вже змеле при дитині, що хай Бог милує й криє.

—А що, хіба неправда? —образився Кузьма. Вінбув добрий

чоловік, під’юджувати людей не любив, а завжди говорив по щирості,

як думав, тому не зрозумів, чого на нього розсердилися.

—Годі вам,—втрутився Степан.—Подавай, стара, свіжину на стіл

та будемо снідати.

Після доброї чарки, випитої до свіжини, Кузьма розчулився, разів

зо три бажав Катрі, щоб їй за чоловіком жилося, «як з гори котилося»,

щоб дітей «навела» багатенько та не забувала батька з матір’ ю в

«чужім, дальокім краю»: Кузьмі здавалося, що Донбас за морями десь

та за горами високими.

Катря прилягла бочком на подушки, затулила очі хусткою й

заплакала, а Степан, побуряковілий після склянки перваку, часто

закліпав очима, хутенько зав’язав у вузлик шмат грудини, два кусні