Читать «Оддавали Катрю» онлайн - страница 4

сала колієві на гостинець і, подякувавши за поміч, вирядив Кузьму за

ворота.

— А перестала б ти рюмсать! —гримнув на жінку з порога,

помітивши на її щоках червоні од вогню в печі сльози.—Це тобі що —

свайба чи похорон?!

Степаниха швиденько втерлася й сказала так, наче й не вона

тільки що плакала:

— Та вже ж що свайба. Ти зранку надудлився, то тобі й байдуже, а

матері, може, й поплакать хочеться.

Степан на те змовчав, бо таки чув у голові джмеликів, пройшов у

світлицю, погладив дочку по голові, як колись гладив маленькою, й

сказав:

— Цить, Кать, цить. Тут, бач, таке діло: не вікувать же тобі з

батьками. Достань краще мені вдягачку, піду лавку одчиню, бо вже й

так нерано.

Влавку Степан прийшов, як нова копійка: у широкому галіфе

цупкого синього сукна, набрижених хромових чоботях та діжурці з

того ж таки краму, що й галіфе. Ще й тонкими доччиними

парфумами пахтів, бо Катря покропила йому смушевий комір і

манишку.

Люди, що товпилися коло лавки, зустріли Степана чемненькими

вітаннями, а не лайкою, як то бувало завжди, коли лавочник

припізнювався,—знали-бо всі: у чоловіка клопоти.

136

— Хліба набирайте, щоб хватило аж до понеділка,—оголосив

Степан,—бо мені ніколи буде, самі понімаєте. А щедочка просила та

й ми з старою просимо, щоб приходили уцю неділю на свайбу.

Хуторяни поштиво дякували, розпитували, де буде гульбище та хто

молодий.

— Надворі посидимо, як година стоятиме, щоб усі вмістилися. А

молодий —главний інженер на шахті,—прибрехав Степан, думаючи

сам собі, що «Волга», якою приїде зять, своє діло зробить: кому б же

ще дали гнати таку машину за чотириста верств, як не головному

інженерові...

Люди шанобливо кивали головами, ті, що жили ближче до Степана,

обіцяли позичити столи, стільці та посуд, і всі брали хліба по багато.

Жінки одразу ж розходилися, а чоловіки терлися біля прилавка, й

коли остання молодиця, напташивши повен кошик хліба та ситра,

вийшла, заоскирялися до Степана:

— То, може, Кіндратовичу, сьогодні заради такої оказії той... до

десяти...—і занишпорили по кишенях, дістаючи пожмакані

карбованці, а дехто порпався поза пазухою тільки задля, годиться:

мовляв, чого спішити з-поперед батька в пекло, мо’, лавочник на

радощах і свою виставить.

Степан і справді одгорнув геть купку грошей, сказавши: «Заберіть,

я вгощатиму»,—накинув на двері защіпку й дістав з-під прилавка дві

пляшки «Столичної».

Після двох пили ще й третю, закусуючи консервами, хлібом та

пряниками, вихваляли усіх Степанових дочок за вроду й за те, що

отак ловко зуміли «пристроїцця» в житті, аж доки Петра

Малинюківського, великого співця хутірського, не потягло на пісню.

Тоді Степанпоклав на прилавок долоню й сказав:

— Годі,хлопці, у мене ще роботи та роботи.

Чоловіки, хто заточуючись, а хто ступаючи твердіше, ніж треба,

розійшлися, а Степан зачинив лавку й подався в село запрошувати на

весілля брата Федора, музик та голову колгоспу. (Думка така —

телевізора молодим він, звісно, неподарує, бо не колгоспники, а

соломи корові на підстилку чи купку дровколись виписати не

підмовить).

З селаСтепан повернувся на доброму підпитку, і так йому стало