Читать «Оддавали Катрю» онлайн - страница 2

увірвав корову навильником по боку і сказав сердито:

— Повернись, стерво с-собаче! —І враз йому одлягло од серця,

стало шкода і корови, і жінки, що все вміла терпіти й ніколи не

сварилася, а тільки зітхала, і дочки —останньої втіхи своєї. Думалося,

приведе у двір доброго парубка, хазяїна молодого, та й: житимуть на

всьому готовому, для них-таки приробленому, а їм ізжінкою будедо

кого настарості голову прихилити, бо старші дочки, теж не

дочекавшись сватів у хату, поїхали шукати свого щастя —одна в

Сибір, по вербовці, друга націлину. Їхали ненадовго, а зосталися

назавжди. Повиходили заміж, обквітчалисядітьми, тепер тільки листи

вряди-годи шлють та дописують в кінці «Досвидания. Цілуємо вас,

папа й мама, сім’ я Андрєєвих». Цестарша. А середульша, лагідніша

вдачею: «Цілуємо вас, дорогосенькі таточку й мамочко, сім’я

Євтушенкових». Приїздили якось із дітками й чоловіками. Нічого

хлопці. Моторні, балакучі, собою непогані. Онуків та онучок навезли

півдвору —щебетунчиків малих.

«Дєда, а це як називається?!» —«Ціп».—«А що ним роблять?» —

«Молотять».—«Як?» —«А отако».

«Бабо, а кому це такий великий чавун картоплі?» —«Паці,

дитино».—«Папі? А хто це? Порося?!» І плещуть у долоньки та

підстрибують: «Паця-паця, паця-паця!»

Казав зятям: зоставайтеся, хлопці, тут. Хати вам усім хутором

поспинаємо в одне літо, садиби колгосп наріже такі, що садки за два-три роки вижене, як з води; теличку, поросяток дамо на розплід, на

нові хазяйства. А вони: «У нас, папаша, там рідні, там квартири,

заробітки непогані —чого ж іще?»

Правильно, звісно. Хто ж своє рідне покине або од добра добра

шукатиме.

Тепер і Катря вилітає з батьківського гнізда. Зо-о-оставайся лавка з

товаром, живіть, мамо й тату, як знаєте. «Ми вам на старості всі

гуртом помагати будемо, а як схочете —до себе заберемо». Спасибі,

діти. От тільки хто води подасть, як занедужаємо, хто діда дідом

назове й на плечі хто попроситься, щоб «косі» повозив, хто бабі дров

урубає чи попросить казку розказати, хто садок догляне, щоб не

захирів, а цвів щовесни, як новенький храм, хто батькову чи

материну пісню заспіває зимовими вечорами?

«Заберемо». Килину Волохівську оно забирали діти. Хата два літа

пусткою стояла, ребрами світила, вікна порайдужніли, наче їх дьогтем

хтось намастив, садок по саме віття бур’ янами заріс. Не дворище, а

закинута могила, тільки їжаки ночами в тих бур’янах хрокали та

здичавілі коти очима світили. Продати б, але ж хто його купить, як усі

в мандри пустилися. А се літо вернулася Килина. «Тут народилася —

тут і вмру,—сказала дочці та зятеві.—Якщо хочете, щоб мати довше

134

пожила, не руште з місця». І знову ожила садиба, садок почистішав,

хата підсиненим околом красується, а їжаки та коти зійшли геть.

«Заберемо»... Ег-ге!Хіба, може, мертвих. Тоді —однаково.

Коровашелестіла сіном, похрумкувала сухими стебельцями та

цьвохкала Степана китицею хвости. Степан уже не сердився на неї,

одм’як душею. Щепостояв серед двору, наслухаючи, як розбирається

вітер. Голі дерева в саду не шуміли, а сурмили в осінні свої сурми.