Читать «Оддавали Катрю» онлайн - страница 10

прохмелялися, наче й не пили, а Грицько Байрачанський витав своїм

тремтливим тенором високо-превисоко, як одинокий птах попід

хмар’ ям. Здавалося, не десятки людей співало ту пісню, а одна

многогласа душа... Ще вчора Олексій Цурка тинявся в селі побіля

клубу п’яненький, шукаючи собі «ворога», щоб одвести душу, а

знайшовши (то був колишній бригадир), підходив до хлопчаків і

благав першого-ліпшого: «Ванько, піди займи бригадьора, хай він тебе

вдаре, я йому пику наб’ю»...

Ще недавно Параска Шмуркова з піною на губах гризлася з

сусідкою Ялосоветою Кравченчихою за межу, як орали на зиму... А

сьогодні всі вони плечима до пліч сиділи за столами й співали пісню,

знану ще з дитинства, і були схожі на слухняних та поштивих дітей

одних батька-матері. Вони то були —і не вони.

—Дають хохли! —захоплено сказав до молодого хлопчина, що

приїхав разом з ним «Волгою». Голосно сказав, сподіваючись, мабуть,

що його за піснею не розчують. Однак Федір Безверхий, який сидів

неподалік за родинним столом, таки дочувся, примружив очі й

спитав:

—А ви самі, звиняйте, звідки будете?

—О, я, папаша, здалеку,—поважливо одказав молодик.—Я з

Вінниці. Тобто батьки звідти. А я корінний донбасівець.

—А-а... То далеко! —реготнув Федір.—Це ж у вас, у Вінниці,

кажуть рабий замість рябий?..

—Та ні, кажу я вам: я корінний донбасівець. То батьки...

—Ну, то давайте вип’ємо за ваші краї,—оскирнувся Федір.—По

повному, щоб дома не журилися, як то кажуть.

Випив, утерся хусткою і гукнув до співаків:

— А чого це ми такої сумної завели? Хіба веселішої немає ради

такого дня?

— То давайте «Із сиром пироги»... Давайте?

144

Але тут знову підвівся дід Лаврін й сказав:

—Кхи, цієї пісні за моєї пам’яті ніхто у нас ніколи не співав. І не

треба. Бо якби козаки билися тільки за дівчиноньок та пироги, то досі

були б ми турками. Хай кращеоно музики грають, атонавіщо ж їх

покликано...

—Мені —мою,хлопці, вибрався з-за столу Лука Ількович Власенко,

колишній кавалерист і ротний кухар, а нині лавочний сторож на селі.

Все своєжиття, і довоєнне, й повоєнне, Лука Ількович танцював на

гульбищах тільки «бариню» —Баринею його й прозвали,—а свою

розповідь про минуле починав так: «Як служив я в кавалерії, то шабля

в мене була довга й на коліщатку...»

—Грій, Мишко, бубну,—розпорядився Іванушка-скрипаль.

Мишко-бубніст підпалив шмат газети, трохи потримав над

полум’ям свій саморобний струмент із собачої шкіри —і бубон загув,

як дзвін. Іванушка притиснув скрипку підборіддям до плеча, підняв

смичок, Василь-сопілкар послинив язиком мундштук сопілки, Шурко-баяніст програв акорд, а Лука Ількович став у свою улюблену позицію:

поклав долоню правої руки на потилицю, лівою взявся в бік і

виставив уперед коротшу поранену ногу. Тоді чвиркнув крізь зуби й

сказав:

— Ну?

Іванушка коротко махнув смичком —і баяніст повільно, карбуючи

кожен такт, на самих басах заграв вихід. До басів непомітно

підпряглася скрипка й, солоденько зойкаючи, як лукава молодиця,

пішла з ними в парі; за нею струмочком влилася в мелодію й сопілка,

тільки бубон мовчав, ждучи слушної нагоди...

Лука Ількович покрадьки пішов по колу, накульгуючи на ліву