Читать «Оддавали Катрю» онлайн - страница 12

—Підожди, підожди,—обидився Самійло,—ти зразу дослухай, тоді

обзивай... О, приводжу я його до штабу, а там таких, як він, ціла

черга стоїть, душ триста. Двійники, паньмаш!..

—Так ти сам забіг у Берлін чи з військами?

—З військами, в самому авангарді був...

—А я, як служив у кавалерії,—вже ледь володаючи язиком після

«преміальної», мовив Лука Ількович,—то шабля в мене була довга і на

коліщатку...

—Да-а,—озвався молодший Самійлів брат Симін,—як служив я в

Карелії, то командир полка викликає мене раз та й каже: «Бери,

сержант Шкурпела, сімдесят тягачів, сам во главу колони і паняй у

тундру за лісом, бо нічим солдатам баню топить»...

—...Думаєш, чого отой опішнянський Кольчак так багато зайців

торік набив і всіх з лівого дула? Бо воно в нього хрестиком золотим

прострелене... І перед кожним полюванням він собі очі вовчою жовчю

маже —тоді видно чорт-тій куди...

— ...Це правильно, що впровадили виховання молодші. Бо

фактіцскі вона забула, що до чого. Мене, було, отак у сорок шостому

Захарко викличе в сільраду й каже: «Збери хлопців-допризовників,

построй —і марш-бросок під зіньківську гору». То я вистрою та як

крикну: «Біго-ом! Ширє шаг!» —то тільки хекають і анічичирк. І ти

біжиш. І чувствуєш за плечима отвєтственность...

—І ніякий цей молодий не інженер, а снєсар...—озвався вперше за

всю гулянку Данило Шкабура, який ніколи нікому й ні в чім не вірив,

а казав завжди: «Все це брехня».

—Як не інженер? —спитали в нього.

—А так. Інженери не такі.

—А які ж?

—Не такі...

Були вже й п’яненькі. Першого одвели попід руки в хату і вклали

на горіле ліжко голову колгоспу, бо Степан йому, як начальству,

підливав найміцнішого перваку, аж доки не звалило чоловіка з

стільця. Голові ще до того, як йому впасти, казали: «Може, підете,

Іване Луковичу, в хату та одпочинете?» Алевін образився: «Хто? Я? Ні-ні... Я свій взвод у бою ніколи некидав —і вас, непокину!»

Олексій Цурка швендяв од столу до столу, втуплювався ледь нена

кожного червоними, як мочені сливи, очима й питався: «А де

бригадьор? Найдіть мені бригадьора, я йому голову зверну —із

півночі н-на південь!..» Чіплявся навіть до господаря: «А-а, Степан Кі-

147

кіндратович... Ідіть сюди, ближче... Не хочте, боїтесь... Знаємо, як ви

торгуєте... Пшоно як продавали? Три кіла пшона —півкіла розталих

канхветів у нагрузку. А самі брали ті к-канхвети, той дьоготь?

Знаємо!..»

З-за садка, здавалося, одразу за ним, підіймалася супроти

полуденного сонця велика, у півнеба, синя хмара, задув холодний

вітер, і незабаром рушив густий навкісний сніг, лапастий і мокрий —

перший сніг.

Молоді пішли в хату, бо зодягнені були легко, то померзли. А ще

треба було збиратися в дорогу.

Один по одному, подякувавши господарям за хліб-сіль, стали

розходитися й хуторяни, жінки та діти здебільшого. Чоловіки ж

перенесли кілька столів під погрібник, у затишок, гомоніли, співали

охриплими голосами, а хто вже був геть п’яний та тонкий на сльозу,

той плакав, згадавши свої обиди чи від жалю хтозна й до кого...

Смеркало, коли молоді, вдягнені по-дорожньому, сваха й товариш