Читать «Оддавали Катрю» онлайн - страница 11

поранену ногу, а праву викидаючи перед себе рівно,як лелека,—очі

примружені, короткі сиві вуса настовбурчені, бо підпирав верхню

губу нижньою, вдаючи коверзуху-бариню. А Мишко-бубніст, ніби

кепкуючи з тої великої пані, скривив набік великий рот і вимовляв у

такт музиці:

Е-е-е ба-ри-ня ла-са, ла-са

До лю-бо-ві у-да-ла-ся,

Ба-ри-ня-цяць-ка,

Ба-ри-ня-киць-ка!..

Іх, іх, і-хи-хи-х —залилися сміхом мідні брязкала на бубні і враз

умовкли.

Що не вечір, то й новий! —

зареготав бубон,—

Що не вечір, то й другий!

145

І враз мелодія закружляла, мов вихор.

Бариня —кицька!

Бариня —ласка!

—А давай-давай-давай! —не своїм голосом заволавМишко,

червоніючи й витріщаючи очі.—Гоп-ца! Га-ца-ца!..

Лука Ількович і собі щось вигукував, молов ногами куряву,

вимахував руками, як вітряк раменами на доброму вітрі, вигинав тіло

сюди й туди, так і сяк, і здавалося —не танцює він, а перекида

ходить... Тоді цоб —став як укопаний і всі, навіть ті, хто бачив

старого в тапку не раз і не два, подумали: все, заморився, кінець. А

Лука Ількович, виждавши потрібний такт, пустився раптом знову, з

таким завзяттям б’ ючи себе долонями по литках, по стегнах, по

грудях, по шиї й підошвах, що вже й музики не чути —тільки

виляски. («Після кожної «барині»,—хвалився не раз Лука Ількович

дядькам,—у мене все тіло в синцях, і долоні, й пальці —чарки не

вдержиш. Птьху!»).

—Ну, дають! —хапаючись за чуприну, вигукував крізь сміх

«корінний донбасівець» і штовхав молодого під бік. Той теж сміявся —

не скупо вже й не зверхньо, а щиро по-людськи —і виявилося, що

сміх у нього тихий, м’який, як узахопленогохлопчака, а зуби рівні та

білі. Він обіймав Катрю за стан, чув під пальцями її гостренький

твердий живіт, і приємна хвиля батьківської радості огортала його.

—Вип’ємо, Катюша? Вдвох...—сказав тихо.

Вона здогадалася, за кого, опустила очі й знову звела їх на нього —

глибокі, прекрасні, закохані до нестями,—і кивнула:

— Я тріньки, бо мені вже не можна, а ти всю.

Їй хотілося обняти зараз і дядька Луку, і музик, і всіх гостей за те,

що її коханий став знову такий лагідний і добрий, як у перші дні

їхнього знайомства...

—Молодця! —загукали весільчани, коли музика змовкла і Лука

Ількович, заточуючись від утоми, рушив був до столу.—Гойдать

танцюриста!

—Гойдайте,—погодився Лука Ількович,—тільки дивіться не

впустіть, бо як і другу ногу скалічу, тоді квит «бариням»...

Дужі хлопці-трактористи кілька разів підкинули дядька вище

стріхи, під загальний регіт хуторян однесли до столу й налили повну

склянку —як премію. Музики теж обсіли свої дві табуретки з

холодцем та горілкою. А за крайніми столами, де сиділи чоловіки, було

чути скрадливий голос відомого на всю сільраду брехуна Самійла

Шкурпели:

—Поньмаш, чорт, забігаю я, значить, у Берлін і питаю:де тут

Гітляр? Дивлюся, треться один у гурті серед німчуків, вуса отако

146

ствпчиком, чубчик набік і збілим хлажком у руках... А сам у

цивільному... Бачу: бочком, бочком — за спини ховається. Генде гохі!

—кажу... Попався, гад? —І автомат йому вгруди наставив.—Ком за

мною, кажу...

—Ну й брехло ти, Самійле. Гітлер же спалився!