Читать «Неложними устами» онлайн - страница 17

Прослав на травах тумани

І, на вуста поклавши палець,

Ліг.

Коливалося флейтами

Там, де сонце зійшло.

(«Сонячні кларнети»)

Зі страхом майже містичним, а тоді з радістю він помітив, що поезії народжуються в ньому самочинно, спонтанно й самодзвонно від самої тільки Наталиної присутності. Чи ж міг сказати їй про це? І чи насмілився б ще й про свої поезії? Ніколи, ніколи!

Згадуючи добродія Сивенького, який уперто навертав Павла до Французів та до французів, читав Наталці з «Ілюмінацій» Рембо у перекладах Федора Сологуба: «В какой-нибудь вечер, например, когда найдется наивный турист, удалившийся от наших экономических ужасов, рука художника оживляет клавесин лугов: играют в карты в глубине пруда, зеркала, вызывающего королев и миньо, есть святые, покрывала и нити гармонии и легендарные хризангемы на закате».

— Тичинко, а ви б змогли таке? Невже змогли б?

Він одсміювався і читав їй ще:

«Государя утомило упражняться постоянно в совершенствовании пошлых великодуший. Он предвидел удивительные революции любви и подозревал, что его жены способны на лучшее, чем это снисхождение, приятное небу и роскоши. Он хотел узнать истину, час существенных желаний и роскоши».

— Тичинко, а що це: «час существенных желаний»?

— Хіба я знаю? Ось іще. «Ученой музыки недостает нашему желанию». Ученої музики — це я розумію. Вона сміялася й трепетала.

— Учена музика? Але ж це однаково, що добро і зло стрічаючи байдужно. Чи ви такий, Тичинко?

— Я? Ні, ні! Не такий! О, не такий, і днесь, і завжди, і вовіки.

Там тополі у полі на волі

(Хтось на заході жертву приніс)

З буйним вітром свавольним і диким

Струнко рвуться кудись в далечінь…

Йду в простори я чулий, тривожний

(Гасне день, облітає, мов мак).

В моїм серці і бурі, і грози,

Й рокотання-ридання бандур…

(«Сонячні кларнети»)

(Спогад з майбутнього. 7 березня 1922 року. Поет записав у свій щоденник: «У пущі» Лесі Українки читаю. Ой, як я рвусь у пущі! «Герман і Доротея». Важке вражіння. Спочатку фальшю личить! А потім придивився — прекрасно! Статики нема, і єсть текучість.

Майже всіх пройшов я Дон-Жуанів. Цікаво мені, чом Гейне не взяв цієї теми і як би він з нею справився? У мене є донжуанізм.

Характерно: за винятком моєї Весни, яка могла, здавалось, зрозуміти Павлуся, жодна жінка не підносила мене на височінь, а навпаки, я їх з землі відводив»).

Так ми називатимемо її не тільки Наталкою, скрипочкою, але й Весною.

Десь надходила весна. — Я сказав їй: ти весна!

Сизокрилими голубками

У куточках па вустах

Їй спурхнуло щось усмішками —

Й потонуло у душі…

(«Сонячні кларнети»}

Вона повела його до лісопильні. Хижо визміювалися широкі полотна пилок, гострі трикутні зуби вгризалися в колоддя, чвиркали фонтанчики жовтуватої тирси.

— А ви знаєте, що на цій лісопильні цілий місяць тягав пилку Пугачов?

— Пугачов? Отой? Звідки?

— Мені розповіла моя господиня. Вона вчителює тут бозна-скільки, тож вивчає історію краю. Пугачов коли втік зі своєї станиці донської, то не знав, куди себе діти. Побігав-побігав, та й вернувся назад. А там його в кайдани — та й у канцелярію до Новочеркаська. Рвати ніздрі за втечу. Але по дорозі родич його відпустив і порадив утікати аж у Польщу, а тоді прибігти, перебути карантин на границі й виправити собі пашпорта. Щоб бути при повних правах. Так Пугач побіг аж до Польщі, а повертаючись, зачепився в Добряиці, бо це був приграничний форпост. Отут на лісопильні пробув місяць, поки йому виписали пашпорта. Кажуть, що тут же хтось і сказав Омелянові, що в нього борода, як у покійного государя Петра Федоровича. Може, звідси й поніс він думку сколотити козацтво, проголосивши себе воскреслим Петром Федоровичем. А що свої козаки його надто знали, то вдарився до яїцьких.