Читать «Неложними устами» онлайн
Павел Архипович Загребельный
Павло Загребельний
Неложними устами
(Павло Тичина)
КЛАРНЕТИ НІЖНОСТІ
Як це назвати? Повість-дослідження? Занадто прозаїчно. Маленький роман? Фантазія на тему однієї трагедії? Претензійне. Коли б я, скажімо, був композитором, то назвав би це сонатою для скрипки й кларнета. На жаль, я не композитор. То як же визначити жанр цієї речі? Не знаю, не знаю.
Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, —
Лиш Сонячні Кларнети.
У танці я, ритмічний рух,
В безсмертнім — всі планети.
Я був — не Я. Лиш мрія, сон.
Навколо — дзвонні звуки,
І пітьми творчої хітон, І благовісні руки.
(«Сонячні кларнети»)
— Тичина? Пан Павло? Невже ж?
Голос молодо-молодий і знайомо-незнайомий. Кругла хутряна шапочка, руки глибоко в пухнастій муфті (сама себе ізв'язала!), мовби сповита, але від того — гнучкіша і ставна-ставна. Ставна панна, бліда, оката, мов діва Марія, йшла йому назустріч, йшла швидко, ніби аж бігла.
— Тичинко! Не впізнаєте?
А таки ж бігла! Лакованими полуботками — по зашерхлих калюжках. Пошерхлі губенята. І крихка постать, як весняний льодок. Сама себе ізв'язала…
Та звідки ж таке сизокриле голуб'я в цій сірій старовірській Добрянці, замкненій серед чорних борів, замурованій хмарами?
Втрачено навіки. І ту їхню першу зустріч, і весну, і ніжність. Ніколи не вернеться, і ніколи не відгадаємо. А змиритися з цим незмога. І знову й знову б'ється думка над нерозгаданістю.
А це ж не кам'яна споруда, де навіть в уламкові ще зберігаються якісь контури, обриси, натяки.
Людина — не камінь.
А людське почуття? Воно невловиме навіть на відстані дотику. Коли ж минають дні, роки, десятиліття, тоді що? Забуття, непам'ять?
Не вернеться, ніколи не вернеться.
Ні тонкий льодок на добрянських калюжках,
Ні гуси в темному небі,
Ні сміх її перламутровий,
Ні погляд яблуневоцвітний,
Ні…
Очі її літали за ним, металися сіро-чорними блискавицями, вловлювали гру його лиця, підхоплювали, підтримували, гладили…
Хтось гладив ниви, так ніжно гладив…
Але ж не могли вони ось так стояти посеред добрянської вулиці під суворими поглядами старообрядських хат.
— Ви не пам'ятаєте мене, пане Тичино?
— Як же, як же? Чи ж можна? А сам — ні згадати, ні пригадати.
— Я вам поможу.
Він злякано замахав руками, вперше видобувши їх з-під своєї чорносукняної розлітайки-розмахайки.
— Це ж я такий неґречний! Такий неуважливий. Але вона вперто йшла йому на поміч.
— Ви читали тоді свої поезії моїм кузинам Коновал.
— Гімназисточка з Києва! — сплеснув вій долонями. — Та гімназисточка ж! Вона сміялася.
— Виросла?
— Ніколи не сподівався.
— Що виросту?
— Не те, не те!
— Що опинюся в Добрянці?
— Я теж тут випадково. Добродій Сивенький [1 Сивенький — чернігівський псевдонім відомого українського письменника В.Самійлевка] забрав меве, бо я недужий.
— Що з вами?
— Ет! Прохопилося, вихопилося. Що це я про себе та про себе? А ви ж…
— Наталя, — підказала вона.
— Наталя-Наталочка! Ви ж тоді сміялися з моїх віршів! Еге ж — сміялися!
— Я думала: ви станете благочинним. Благочинний — і вірші.
— Цур! Цур! — злякався він.
— А я земською вчителькою. Раїса з «Лялечки» Коцюбинського.
— Раїса? Гм. Та тільки з мене який же отець Василь? Ні лисини, ні туші!
