Читать «Неложними устами» онлайн - страница 15

До людей чи до бога? Бог — вбог. А люди па землі. І земля для них дзвонить і гучить, мов орган.

А туг поселились ті, що втікали. Від патріарха Никона, від посягань і зазіхань на їхню віру. Сховалися в непробивних борах Стародубщини (за Стародубом завжди ховався люд — і за князів, і за гетьманів, і за царів), — ніхто й побачити не міг. Коли пішли шведи крізь ці ліси, добрянці розбили кілька їхніх загонів і привели Петрові в Стародуб полонених. Цар простив утікачів, звільнив їх од податку на бороди і утвердив за ними цю землю навіки. Пиляли дерево, годували худобу, молилися суворому богу — так і жили, самі теж суворі, неговіркі, тяжкодумні. І церква їхня єдиновірчеська була, як і вони, тільки за річкою Добрянкою хтось поставив дві церковці з веселими дзвонами.

Я стою на кручі —

За рікою дзвони:

Жду твоїх вітрил я —

Тінь там тоне, тінь там десь…

Вірю омофорно —

За рікою дзвони,

Сню волосожарно —

Тінь там тоне, тінь там десь…

Бородаті старообрядці в чорних чоботях, в чорних сорочках до колін і в чорних піддьовках. Аж сум бере од тої чорноти. Зате ніхто не лізе тобі в душу. Спокій.

Наталя поселилася біля школи. Таки ж учительська практика? Бо що б же загнало її в ці чорні бори?

Вона загадково усміхалася.

— А що, коли ми підемо до мене і поставимо самовар?..

— Так зразу вже й самовар?

Стара вчителька дала їй кімнату без розкошів, але можна жити. Він повторив: «Можна жити».

— Не можна, а треба! — вередливо зиркнула вона на нього.

— Треба, треба!

— Вам треба, пане Павле. Вважайте це велінням. Категоричний імператив.

— Чом же тільки мені? І вам, і всім! Всім, всім!

Школа, як усе в Добрянці, була сіра й сувора і зовні й зсередини. Навшпиньках прокралися до кімнатки, щоб не сполохати стареньку вчительку. Наталя зняла муфту, шапочку, розстебнула пальтечко, поглянула привітно на нього: «Розстібайте свою розлітайку-розмахайку. Руки мити можна он там у закутку. Вода в умивальничку, мабуть, зігрілася, бо грубка ж натоплена. Ви любите яку воду — холодну, теплу?»

Поки він несміливо брязкав цюрочкою умивальника, вона стала поряд, тримаючи чистий рушничок.

— Давайте я вам витру. Знаєте як? Кожен палець, ось так. А тепер усю руку, щоб була суха-суха.

— Коли так, — піддаючись їй, сказав він, — тоді дозвольте я поцілую вашу руку.

Вона простягла правицю, але він не взяв.

— Ні, ні, праву всі цілують, а я хочу ліву! І отак-отак, переверніть, я вам поцілую долоньку. Хай це буде моє місце, тут ніхто не цілуватиме.

Вона сміялася і ставала схожою на ясний первоцвіт. А тоді злякалася:

— Ай, а про самовар і забула!

І знов вони ходили і ходили по Добрянці, молоді й чужі для її суворого побуту і вільні-вільні. Тільки від хворощів своїх, мабуть, не могла б ні втекти, ні визволитися, але він забував про свої хворощі при Наталі, вона ж і не згадувала, що приїхала не на практику вчительську, а подихати сосною, щоб зміцнити бодай ті рештки легенів, які ще мала цілі.

Так він і не довідався тоді про її недугу. Бо не сказала.

Чом же не помітив? Чом не відчув?

(Спогад з майбутнього. Через сім років, 27 квітня 1922 року Поет запише в щоденнику: «Удень сон важкий. Перед тим я читав статтю із астрономії. Як може людини не бути? Жахнувся крізь сон. Чи того, що іменно людина вмирає, чи того, що людина ніколи не вмирає. Чи того, нарешті, що людина нічого не варта. Хоч би й не вмирала ніколи, нічого не варта в космосі, якому ніхто ім'я ще й досі не придумав. Це ж ми тільки в своїй атмосфері вмираємо: родимось, тлієм і цвітем. Отаке в мене було почуття (пригадую зараз), почуття днів за два перед тим, як Леонтовича вбито. Тільки тоді я, йдучи по Кузнечній, навіть удень боявся чогось: оглянись та оглянись же! От-от хтось дожене і в спину ножа всадить. Що воно таке діялось?»