Читать «Неложними устами» онлайн - страница 19

Вона розповіла Павлові, як ще гімназисткою знепритомніла в церкві, куди водили на свята жіночу й чоловічу гімназії. Праворуч — хлопці, ліворуч — дівчата. Стиск, духота, напруження. І вона не втримала.

Павло бігав по кімнаті з потемнілими від гніву очима: «К чорту! К чорту! Не треба ходити — не буду любити!»

«Та хіба ж я ходила — нас водили!»

«Однаково — не буду лю…»

І сам злякався своєї примовки. Те, що було колись жартом, — не для Наталки.

«Ліпше я заспіваю вам пісню. Про дочку-одиначку. Ось таку;

Мала мати одну дочку,

Та й купала у медочку,

Та й купала, поливала,

Слізоньками обмивала…

Ні, не те. Сльози знов — це не для вас. А для вас оце вже:

Калино-малино.

Чого в лузі стоїш,

Чого в лузі стоїш,

Чом не процвітаєш?

Молода дівчино,

Молода дівчино,

Яку думку маєш?»

А кларнет вуркотів ніжно-ніжно, як дикий голуб на дубочку. Чи ж відлунювала йому скрипка-скрипченятко з розквітлої вишні?

Що вона пила, що їла, як спала, як лягала — чи він знав?

Срібної ночі — це ще один спогад з майбутнього, весь у минулому, — так буде колись названа його книжка, а тоді всі ночі були срібні, а ранки золоті. Він не спав — стояв на сторожі її снів, стрічав досвітки, бачив, як одмикається сувора єдиновірчеська церква, як відчиняються в хатах двері й на високі ганки виходять бородаті розкольники, він охоплював поглядом усе, все: незамкнені двері й віконниці на іржавих прогоничах, дрова й квітники, теплий дух з стаєнь і розбризкана вода на цямринні, червоний півень на тину і жовта кицька на причілку. Все бачив і нічого не помічав. Не помічав навіть, чи ще живе світ — такий був недужий. Але вже не від хворощів, а від чогось іншого.

Вітер рвав хвіртку з рук, хвіртка розділяла Павла й Наталку і не розділяла. Вітер рвав її з рук. Наталя йшла і не йшла, Павло наближався аж до її обличчя, до її вітряної щоки, а немилосердний вітер відхиляв і відхиляв те миле обличчя. Нестримне бажання поцілувати її в щоку. Аж темніло в очах. І серце стукало, здавалося, просто в скронях.

Але попросив тільки руку. Ліву долоньку. Унадливе, немов молився.

«Предведений святими почуттями, чи ж я воздвигнусь?»

Тоді спитав, не знаючи й сам навіщо:

«Що буде з памп в найближчі тридцять літ?»

«Незмірна висота для вас і… — вона замовкла, мовби розхотілося говорити далі, докінчила твердо: — і така сама глибина для мене).

«К чорту! К чорту! — тупнув він ногою. — Хто буде тужити — не буду любити!»

Вона сміялася і трепетала, а він не знав, що Наталка смертельно хвора і вмре ще цієї осені, за місяць після смерті його матусі.