Читать «Неложними устами» онлайн - страница 16
Павел Архипович Загребельный
А перед цим, 9 березня записалося:
«Чи це в мене інтуїція така? А чого ж тоді я не почув, як Наталка вмерла? Тільки калина висока-висока приснилася, вище од Лаври, і Лавра, і небо, і якийсь сум веселий, неземний. У сни я вірю. Може, не в сни, а в закони марінь…»)
Чому ж не відчув тоді?
Міг би сказати про неї віршами. Коли й не своїми власними, то ось такими;
Як ніжна праосінь, ти йдеш моїми снами,
Мов китиці калин, рожевієш устами.
Очима темними, мов вереснева ніч, «
Округлістю тьмяних алебастрових пліч,
Ти невідступне скрізь з моїми почуттями,
Проміння слів твоїх стоцвітними вогнями,
Стожарами мені горить у далині…
Не любив холодної неокласики. Не міг так сказати. І не хотів.
Вони були заклопотані собою й світом. Але Наталка не забувала про свою мовби учительську практику і чимдуж намагалася, щоб Павло повірив у ту її вигадку. Бо ж вигадано тільки для нього.
Вона вже зазнайомилася, як тут вчаться діти, і вжахнулася! В класі сорок учнів, а на них — три примірники «Родного слова»! Якого ж педагогічного труда і вміння треба, щоб вести урок читання з цими нещасними трьома книжками! А ще ж виявляється, що на Чернігівщині в кожнім повіті вчать по інших книжках. Те, що в однім вважається обов'язковим, в іншому — допоміжне, і навпаки. Там «Наше Родное» Баранова, «Азбука» Бупакова, «Родное слово» Ушинського, «Зорька» Добровольського, «Книга для чтения» Толстого і теж «Книга для чтения» Водовозова, а там зовсім інші книжки: «Книга для чтения» Паульсона, «Книга для чтения» Баранова, «Зернышко» Лубенця, «Малютка» Корора, «Хрестоматия» Польового, «Доброе слово» Дяченка, «Букварь» Андріяшева. Як же можна вчити і як учитися при такому безладі?
Тут хіба що закон божий вчать по тім самім псалтирю, часослову та євангелію та арифметику по Малініну-Буреніну, а все. інше — страх і жах!
Він сміявся з її жахів:
— А чи знаєте ви, що таке гомілетика? Г'омілії — це послання і писання святих отців. Я мав у семінарії по цій гомілетиці трійку. Пан ректор-коректор гримів па мене: «Тичинін, ти куди наміряєшся заїхати на цій своїй мерзенній трійці?» — «На небо, ваше преподобіє, на небо, а тоді спуститись на землю».
Самовар кипів так заспокійливо, муркотів, як кішечка, весняне сонце закочувалося за бори, підходив вечір нечутно, засвічував зорі, простилав тумани на травах…
Коливалося флейтами
Там, де сонце зайшло.
Навшпиньках
Підійшов вечір.
Засвітив зорі,