Читать «Не повертайся спиною до звіра» онлайн - страница 26

VI

Якби-то повернути її молодий запал, який херсонські будні давно загасили! Зараз час для людей енергійних, тих, про кого кажуть «у тонусі»… Поглинута думками, Надія швидко йшла бульваром Шевченка, місцями своєї юності не впізнаючи, не помічаючи їх. Проминула червону будівлю університету. Ну що вона зараз може вдіяти в своїй редакції? Місцевій пресі за центральною ніколи не встигнути. У регіонах відсутня достовірна інформація, а інтернетом її не заміниш. Особисті контакти журналістів і політиків — єдиний вихід. Але, знову ж таки: якого сорту політики, така від них інформація — ось як у неї сьогодні. Теперішнє інтерв’ю з нардепом Якимчуком, напевне, оспівають як спільний успіх колективу редакції. Але що ця жадана для редактора публікація дасть виборцям Якимчука, що пояснить, яку надію вселить? Сміх та й годі…

Колись вона спробувала зустрітися з представником опозиційної фракції з приводу скандального розслідування корупційних дій у Генічеську. На телефонний дзвінок журналістки озвався юний дівочий голос, і з таким манірним придихом, ніби цієї миті шеф погладжував під столом стегно секретарки. Парламентарій був зайнятий. Надія телефонувала за кілька днів. Той самий голосок повідомив про відмову нардепа спілкуватися з херсонською журналісткою. Мовляв, справа на стадії досудового розгляду, про попередній розголос не може бути й мови. А за день до того «делікатний» депутат привселюдно висловився з приводу недавнього убивства головного редактора інтернет-видання «Українська правда» Георгія Гонгадзе і навіть дозволив собі прозорий натяк на замовників злочину.

Надія знала кілька дивних смертей журналістів. І щоразу йшлося про випадки, «не пов’язані з їхньою професійною діяльністю». То були здебільшого газетярі регіональних видань. А добиватися правди десь у Петрівці чи Харцизівці набагато важче, ніж у столиці. Спілка журналістів України з приводу загибелі колег висловлювала лише несміливі припущення.

У мартирологу загиблих працівників засобів масової інформації могло б з’явитися прізвище Невінчаних — подружжя журналістів, які «ставили перо» Надії Лось. Таємничу загибель запорізьких газетярів спочатку кваліфікували як нещасний випадок. Потім справою зацікавилися компетентні органи. Так Надія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Ось уже двадцять років вони разом. А чи випадково Надіїні вчителі загинули в автокатастрофі — невідомо й до сьогодні.

Ірпінь зустрів її рясним дощем. Бігла, зіщулена перестрибуючи калюжі, й думала: якби ж хоч сьогодні Женьку раніше відпустили з роботи! Так сумно навіть у батьківській хаті, здається, їй ще не бувало.