Читать «Народження країни. Від краюдо держави. Назва, символіка, територія і кордон України» онлайн - страница 51

Але повернімося до українських подій. На початок Першої світової війни «свідомі українці» не були улюбленцями ні Петрограда, ні Відня. Звичайні українці-русини-малороси воювали одні проти одних у лавах ворожих армій, і мало що обіцяло їм радикальну зміну «українського національного буття». Проте у війну час і події ущільнюються і те, що видавалося нездійсненню маячнею напередодні її початку, може виявитися одним із мінімальних результатів її закінчення. У цьому розділі ми спробуємо показати коротку ретроспективу державно-територіальних (і, відповідно, картографічних) змін України в XX ст. Зауважимо, що більш докладно проблема території та кордонів України у цей час розглянута у наступних нарисах, тому тут ми обмежимося найголовнішими фактами.

Як справедливо зазначає дослідник Олена Бойко, «одним із наскрізних питань правового оформлення українських національних вимог щодо утворення власних державних інститутів у 1917—1920 рр. стало визначення територіальних меж України та тих підстав, виходячи з яких вони вважалися б легітимними і могли здобути зовнішнє визнання».

Певні вихідні «географічні претензії» українства поширювалися нашою політичною еміграцією, зокрема Українським комітетом у нейтральній Швейцарії. Останній видав франкомовну карту Європи, де на тлі довоєнних політичних кордонів була показана Україна в її етнографічних межах.

Для модерної української нації територіальне питання постало з початком Української революції, що розпочалася слідом за падінням у лютому 1917 р. самодержавства Романових. Провідники національного руху спочатку висунули гасло національно-культурної автономії українського народу. Але досить швидко життя показало, що прагнення суспільства до революційних змін у національній сфері не можуть бути задоволені лише зрушеннями національно-культурного характеру. Ослаблення та криза верховної російської влади 1917 р. дозволяли доволі швидко піднімати незвичні та радикальні питання. Радикалізація суспільства зростала, і щомісяця політичні та ідеологічні конфлікти в столиці та на національних окраїнах імперії набували дедалі гучніших проявів. Український рух у своїх амбіціях набирав радикалізму поступово, обмежуючись звичними для нього гаслами «автономізму» або «федералізму» (української автономії у межах федералізованої Росії). Проте навіть для автономії, яка б мала територіальний характер, необхідно було б колись окреслити територію.

Вимога національно-державного самовизначення України вперше була озвучена на Українському кооперативному з’їзді, що відбувся 14—15 березня 1917 р. у Києві. Виступаючи на ньому, визначний провідник національного руху початку XX ст. Михайло Грушевський сформулював головну політичну мету українського руху: національно-територіальна автономія у складі Російської держави. У постановах з’їзду зазначалося, що «тільки демократична федеративна республіка в Росії з національно-територіальною автономією України, із забезпеченням прав національних меншин забезпечить права нашому народу». Ця загальна декларація залишиться офіційним кредо українського руху до кінця 1917 р. і початку збройного конфлікту з більшовиками.