Читать «Народження країни. Від краюдо держави. Назва, символіка, територія і кордон України» онлайн - страница 52

Зазначимо, що початок розв’язання територіальної проблеми українства як суверенної нації нерозривно пов’язаний з діяльністю Української Центральної Ради (УЦР), яка постала на чолі національного руху. Складаючись із представників лівої національної інтелігенції, вона віддзеркалювала їх «ментальну картографію»: уявлення про межі України, її стан, політичні перспективи та амбіції. Вимогу національно-територіальної автономії Центральна Рада мала наповнити якимось реальним змістом, адже для автономії потрібні були певні територіальні рамки, які на той час ніким офіційно не були визначені.

Ми знаємо з викладеного вище, що Україна не була окремою провінцією чи адміністративною одиницею багатоетнічної Російської імперії. Громадсько-політичною думкою Росії кінця XIX — початку XX ст. Україна сприймалася як певний етнічний регіон, жодним чином не окреслений адміністративно-територіальними межами. Офіційна імперська історіографія розглядала минуле українського народу як невід’ємну складову загальноросійської історії, а простір «України» сприймався як історично своєрідна частина ареалу розселення російського племені малоросів. У цьому сенсі сам цей широкий ареал малоросів-русинів, показаний навіть у російських навчальних атласах, аж ніяк просторово та ментально не сприймався як «ціла країна». Просторова тотожність країни «України» та етнічних «українських земель» існувала лише в уяві «політичних українців». У цьому сенсі статус, наприклад, підавстрійської Галичини (котра була частково окупована Росією під час війни і де проживала русинська гілка малоросів) міг бути для Петрограда лише російським, а будь-яка «українськість» сприймалася як «австрійська інтрига».

На противагу цим стереотипам власну національно орієнтовану схему історії українського народу здійснив у своїх історичних працях М. Грушевський. Багаторічні дослідження він підсумував в опублікованій 1904 р. статті «Звичайна схема руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства», у якій сформулював концепцію самостійного розвитку українського історичного процесу (про яку ми вже згадували вище). Це давало можливість українському рухові ставити питання про національно-державні прагнення українського народу, що й було зроблено з початком Української революції. Тепер настав час конкретизувати вимоги, визначивши територіальні межі «українських земель».

Питання про автономію вперше широко й публічно обговорив Всеукраїнський національний конгрес, проведений УЦР 6—8 квітня 1917 р. у Києві. У першому представницькому форумі українського руху взяло участь близько 1 тис. делегатів від різних українських політичних, громадських, професійних, культурних організацій. Конгрес перетворив Українську Центральну Раду на загальноукраїнську організацію, зробив її керівним органом українського національно-визвольного руху, переорієнтував діяльність з культурно-просвітницької на державотворчу, наскільки вона уявлялася такою на момент спалаху революційного романтизму. Як зазначає О. Бойко, на ньому прозвучало вісім науково-теоретичних рефератів і доповідей, що стосувалися різних аспектів автономії України. Доповідачами виступали провідні діячі національного руху, відомі вчені й фахівці Н. Григоріїв, Д. Дорошенко, Ф. Крижанівський, Ф. Матушевський, П. Понятенко, В. Садовський, М. Ткаченко, О. Шульгин, в обговоренні взяли участь близько 100 делегатів.