Читать «Народження країни. Від краюдо держави. Назва, символіка, територія і кордон України» онлайн - страница 49

Певною цікавинкою можуть бути дослідження російського вченого А. Петрова етнічної ситуації у Закарпатті в низці робіт початку XX ст. Ці праці присвячувались проблемі т. зв. «угрорусів» та їх мадяризації. А. Петров намагався визначити межі «етнографічного кордону російського народу в Австро-Угрії». Його пошуки збіглися в часі з конфліктом Австрії та Росії й актуалізації «русинського питання». Доводячи тотожність «угрорусів» і того «російського народу», який мешкав по цей бік Карпат, він фактично доводив етномовну тотожність русинів закарпатських та русинів-галичан.

* * *

Таким чином, ми можемо сказати, що на початок XX ст. в уявленнях європейської етнічної географії цілком окреслився, сформувався та став науково обґрунтованим «етнічний ареал» — контур і простір розселення — українців під їхніми тогочасними офіційними назвами: русинів в Австро-Угорщині та малоросів у Росії. Європейські карти іншого виробництва (німецькі, англійські, французькі) комбінували ці дві назви в одному етнічному просторі (кольорі й контурі): або подаючи державну локалізацію («русини» писалося на австрійських теренах, а «малороси» — на російських), або просто розтягуючи обидві назви («малороси або русини») на весь етнічний ареал українців.

В обох імперіях оперували звичними офіційними термінами (у Росії часто взагалі уникали картографічного розчленування «триєдиних росіян»), але модерний український національний рух відмовлявся від тих назв, які почали вважатися регіональними архаїзмами та пов’язуватися з антиукраїнською ідеологією чи самоідентифікацією: «русинством» у Галичині та «малоросійством» у Росії. У Галичині з початком XX ст. перехідний прикметник «україно-руський» заступається прикметником «український».

Це відбивається на відомих з кінця XIX ст. австрійських україномовних картах: «Русь-Україна та Біла Русь» 1892 (укладач Л. Рожанський), «Народописна карта українсько-руського народу» видання львівської «Просвіти» (укладач — Г. Величко) та інших. На початку XX ст. уже вживається термін «українські землі».

У Росії цензура не могла дозволити легальну україномовну карту Росії чи тим паче «України», що «заходить» в Австрію. Через це «картографічна підготовка» наддніпрянців виявилася на 1914 р. переважно недостатньою і «картографічні амбіції» свідомих українців під час прийдешніх доленосних змін реалізовувались потужностями іноземних картографічних видавництв (від Женеви до Відня). Сам концепт «географії України» першим також почали розробляти галичани, зокрема вже згаданий С. Рудницький.

Якщо в картографічній пропаганді польський рух у формуванні кола своїх амбіцій міг більше спиратися на збережені протягом ста років на європейських картах «історичні кордони Польщі 1772 р.», то український через історичний регіоналізм комплекту «Україна — Малоросія — Гетьманщина» мусив ставити акцент на іншому — картах етнографічних, які змальовували актуальний, численний, широко розселений народ, а не історію минулої державності. У цьому сенсі в діалозі з Польщею або Росією з приводу територіальних меж українства «історична» картографія за українських умов ставала опонентом «етнічній». Найвиразніше цей конфлікт двох видів «тематичних карт» проявиться під час Першої світової війни та повоєнного врегулювання у 1918—1923 рр., коли принцип «національного самовизначення» та «етнічних кордонів» почне суперечити звичному принципу «історичних прав».