Читать «Народження країни. Від краюдо держави. Назва, символіка, територія і кордон України» онлайн - страница 50

В українському історичному наративі починає домінувати термін М. Грушевського «Україна-Русь», який наголошував на окремій неперервній історичній долі українського народу протягом тисячоліття, незважаючи на зміну імен як таких та й «вкраденого імені» Русі зокрема. «Україна» стає і ментальною вітчизною, й ідеологічним концептом, і картографічною реальністю «українських земель», синонімічних окремій країні «Україні». Ментальний часопростір «України» набуває остаточного заповнення, залишалося перенести її з етнографічної карти на політичну, політично «відживити», що по суті стало б у картографії поверненням на двісті років назад (якщо ми згадаємо карту Йоганна Гоманна).

Варто було замислитися, чи не принесе XX століття якісь зміни в суху та стислу констатацію з «Енциклопедії Британіка» за 1910 рік: «УКРАЇНА („кордон“) — назва, що раніше стосувалася європейської частини Росії, зараз стосується губерній Харківської, Чернігівської, Київської, Подільської та Полтавської. Частина на схід від Дніпра стала російською 1686 р., а західніше цієї річки — 1793 р.».

Повернення на політичну карту Європи: 1914—1918 рр.

Не буде перебільшенням сказати, що новітня українська державність стала результатом двох кривавих світових війн і того потужного зламу міжнародних відносин у Європі, які вони принесли. У порівнянні з відносно стабільним «довгим XIX століттям» XX століття перетворилося на тривалу низку конфліктів, війн і катастроф, яких зазнали країни та народи європейського континенту. Україна стала ареною боротьби протиборчих військових блоків, провідних держав, пересування фронтів, міждержавних та міжетнічних конфліктів; а політична карта Центрально-Східної Європи стала б геть невпізнаваною для людини, яка її востаннє бачила 1914 р.

Конфлікт 1914 р. видавався його початковим учасникам — англо-франко-російській Антанті та німецько-австрійському блоку Центральних держав — очікувано швидкою воєнною сутичкою, яка мала розв’язати ті суперечності, які накопичилися в дипломатії та суперечливих амбіціях великих держав після Берлінського конгресу 1878 р. та зафарбування усього світу в кольори європейських колоніальних імперій. Проте конфлікт вилився у виснажливе багаторічне протиборство, яке виявилося непосильним для старих імперських держав, котрі врешті були зруйновані спалахом національних рухів. Починаючи війну під гаслами єдності народу навколо традиційної династії, монархії Романових та Габсбургів опинилися заручниками внутрішніх соціальних та національних негараздів, які врешті вщент розбили довоєнні ілюзії старих політичних еліт, а довоєнну етнографічну карту перетворили на нову політичну. Утворення і зникнення державних утворень, хронічні пересування кордонів, сепаратистські та іредентистські рухи — усе це стало тією перманентною кризою Версальської системи, яка закінчилася Другою світовою війною і черговою стабілізацією Європи, поділеної Ялтинськими угодами Антигітлерівської коаліції.