Читать «Народження країни. Від краюдо держави. Назва, символіка, територія і кордон України» онлайн - страница 53

В українських політичних колах на той час найбільш поширеною була думка про визначення меж України за етнографічним принципом. Відповідно до нього, українськими вважалися землі, на яких більшість місцевого населення становили українці. До таких теренів у межах тодішньої Російської держави належали в повному складі губернії: Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Харківська, Херсонська (від 68 % до 97 % українців); частково Чернігівська губернія (за винятком чотирьох північних повітів: Мглинського, Новозибківського, Стародубського, Суразького); частково Таврійська губернія (без Криму); деякі доволі значні території Холмської губернії, Кубані, Бессарабської, Гродненської, Воронезької, Курської, Ставропольської губернії, Області Війська Донського.

У цей же час латиські національні організації виступали за об’єднання територій Прибалтійського краю, населених латишами, в автономну Латвію; литовські — за створення автономної Литви; естонські — за автономію Естонії. Старі губернські кордони не відбивали реалій етнічних ареалів. Так, естонці проживали в Естляндській та Ліфляндській губерніях, але в частині останньої більшість становили латиші. Білоруси домагалися федеративного устрою Росії, одним із «штатів» якої мала стати Білорусія; грузини — національно-територіальної автономії Грузії. Тому сторічний адміністративно-територіальний устрій Росії став піддаватися дедалі більшій критиці з боку «національних окраїн», які намагалися перемалювати його за етнічними критеріями. На певний, доволі тривалий час дореволюційна етнографічна карта Росії стала політично актуальнішою, ніж усі інші «тематичні карти».

Проте переговори Ради з Тимчасовим урядом з приводу автономії України в травні 1917 р. не дали успіху. Петроград стояв на позиціях збереження єдиної Росії принаймні до скликання Установчих зборів, тому апріорі був налаштований до вимог України негативно.

Ми не будемо заглиблюватися у перипетії тодішніх перемовин Києва й Петрограда і лише підсумуємо їхні наслідки. Обидві сторони мали несумісні погляди на перспективи вирішення питання автономії України, адміністративних повноважень УЦР і територіальних меж автономії. Процес містив низку етапних моментів, урочистих актів, гучних розривів, декларацій (зокрема двох перших Універсалів УЦР, які постулювали «явочним порядком» обсяг амбіцій УЦР), але максимумом здобутків Ради у відносинах із Тимчасовим урядом стала ухвалена 4 серпня «Тимчасова Інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні». Цей документ перекреслював більшість досягнутих перед тим домовленостей, а найбільшої поразки українська сторона зазнала у визначенні територіальних меж автономії.