Читать «Народження країни. Від краюдо держави. Назва, символіка, територія і кордон України» онлайн - страница 47

Ця карта лише доказово закріплювала вже усталені в українофільському русі погляди на обшири України. Так, десятьма роками раніше в петербурзькому часописі «Основа» І. Маркевич писав таке: «Країна, населена південнорусами (українцями, малоросами), займає частину Східної Європи. Протяжність її з заходу на схід займає майже 20 градусів довготи, тобто від 38 до 58 градусів східної довготи, що складе більше 1800 верст. Найбільша її довжина з півночі на південь простягається до 900 верст, тобто від 44 градусів 30 мінут до 53 градусів 45 мінут північної широти. Із розгляду кордонів Південної Русі читачі побачать, що край цей має досить різноманітну фігуру і входить до складу двох держав: Росії та Австрії; менша частина його (одна чотирнадцята) належить останній. [...] Простір земель, населених українцями, точно визначити не можна, але приблизно він складає більше 10 870 кв. географ, миль, з яких на австрійські володіння в Галичині, Угорщині й Буковині припадає близько 1650 миль. На всьому цьому просторі знаходиться 14 300 000 жителів, які говорять південноросійською мовою („южнорусским ЯЗЬІКОМ“). Таким чином, за простором Україна чи Малоросія перебільшує Францію на тисячу географічних миль, а за абсолютним населенням поступається Іспанії двома мільйонами жителів» (1861, цитата за А. Котенком).

Отже, саме описані нами вище дослідження дозволили загалом окреслити етнічний ареал українців у межах Російської імперії, який і став основою для територіальних амбіцій українського національного руху в нових історичних обставинах XX ст. Але зазначимо: йшлося поки що лише про підросійську Україну. Що ж відбувалося західніше — у Королівстві Галіції та Лодомерії, на Буковині та в Закарпатті — на землях «матінки Австрії»?

* * *

Тут масштаби уваги до етнічного складу населення цілком відповідали гостроті «національного питання» у володіннях Габсбургів. Але так само, як і в Росії, усе мусило початися зі статистичних відомостей, які містять інформацію про мову та віросповідання населення. Такі дані щодо християн (на відміну від юдеїв та мусульман) австрійські ревізії починають фіксувати лише з 1840-х рр. Тому дослідження С. Бредецького («Опис Угорщини та Галіції», 1809) та І. Ліхтенштерна («Настільна книга новітньої географії Австрійської імперії», 1818) цікаві швидше як загальна характеристика наших країв. Зокрема, Ліхтенштерн поділяв населення Галичини на католиків-поляків та греко-католиків-русинів. Оскільки ж на теренах Угорського королівства церковна статистика фіксувала не лише конфесію, а й мову парафіян, то цей автор зміг вказати селища, в яких мешкали закарпатські русини та їх загальну чисельність.