Читать «Народження країни. Від краюдо держави. Назва, символіка, територія і кордон України» онлайн - страница 46

Загалом вищесказане свідчить про те, що за період 40— 50-х років XIX ст. було зібрано великий обсяг ґрунтовних даних про чисельність і розміщення серед решти «російських племен» і малоросів, але тут масив даних виразно переважав чисельність і спроможності дослідників для систематизації. Втім, для етномовного картографування вже було достатньо підстав, що й відчується у появі відповідних видань.

У 60—70-ті роки XIX ст. найбільш плідним ученим, що займався вивченням етнічного складу населення Росії, залишався О. Ріттіх. Він продовжив справу, успішно розпочату, проте не завершену М. Кеппеном. На думку вченого, «хоча релігія і може служити поділом населення на племена, але вона не може проводити остаточну розділову риску і перебуває в тісному зв’язку з говіркою народу, його звичаями, традиціями, звичками та іншими ознаками етнографії». 1875 р. О. Ріттіх опублікував доповідні повітові дані про етнічний склад населення Росії (крім Сибіру і Середньої Азії) станом на 1867 р. Український етнос тут вказаний особливою графою. Як зазначає В. Кабузан, у цьому плані праця О. Ріттіха становить особливий інтерес. У ній уперше в російській історіографії містяться доволі докладні дані про українців. Однак не можна не відзначити, що в дослідженні є чимало неточностей. Так, у Таврійській губернії всі українці віднесені до росіян, хоча перші тут тоді абсолютно переважали. Ця помилка, зауважимо зі свого боку, потрапить у західні картографічні видання і стане одним із приводів для сумнівів щодо поширення українців на південь від Дніпра у степовій Таврії та в Криму. Вона буде блукати й на картах періоду 1919—1920 рр.

Тоді ж, 1875 р., О. Ріттіх опублікував «Етнографічну карту Європейської Росії». Тут уперше на етнографічній карті російського виробництва виділені території переважного розміщення великоросів, малоросів і білорусів. Ця карта стала класичною етнографічною картою Російської імперії.

І тепер варто ще зупинитися на діяльності визначного українського етнографа, автора нашого національного гімну Павла Чубинського. Його найвідоміша робота — «Праці етнографічно-статистичної експедиції до Західно-Російського краю» (1872). Використовуючи дані про віросповідання та рідну мову, Чубинський намагався визначити етнічну структуру населення Правобережної України (Київської, Волинської та Подільської губерній) станом на 1870 р. Відомості Чубинського про євреїв, німців, росіян, молдаван і чехів не викликають якихось серйозних заперечень. Проте основна увага в його праці приділена домінуючому в регіоні етносу — українцям, у визначенні чисельності яких виникла низка спірних і не до кінця розв’язаних питань.

П. Чубинський стверджував, що переважна частина україномовного католицького населення там може бути віднесена до українців, оскільки, навіть перейшовши в католицтво, вона не втрачала рідної мови й не опанувала досить добре польську. Повністю сполонізованим, на думку Чубинського, можна вважати тільки спадкове дворянство. Інакше стояла справа з численною дрібною шляхтою. Спочатку вона почала охоче засвоювати польську культуру й мову, отримуючи в результаті зміни своєї етнічної приналежності певні соціально-економічні привілеї і переваги. Однак «зі знищенням Речі Посполитої вона виявилася більш непотрібною панам. Економічний стан зблизив її з народом, з яким вона дорівнювала за своїм розумовим розвитком. Від цього стався зворотний рух у шляхти. Вона дедалі більше втрачає свій полонізм». Ці спостереження Чубинського, діаметрально протилежні помилковій точці зору Р. Еркерта, становлять великий інтерес і загалом підтверджувалися всім перебігом етнодемографічних процесів серед українського етносу на Правобережній Україні після придушення польського повстання 1863 р. На підставі досліджень П. Чубинського та мовознавця Костя Михальчука було складено карту «Південноросійських наріч та говірок», що увійшла до видань Південно-західного відділу Російського географічного товариства.