Читать «Народження країни. Від краюдо держави. Назва, символіка, територія і кордон України» онлайн - страница 38

Утім, подібні інциденти «неясності» щодо питання «народ-країна-держава» траплялися не лише з Україною та українцями або Польщею і поляками: наприклад, в амстердамському «Історичному атласі» Шателена і Гудвіла 1720 р. другий упорядник з подивом зазначав щодо Богемії (Чехії), частини Священної Римської імперії: «Хоча цю країну і зображають на всіх картах Німеччини, хоча вона входить до складу імперії, проте залишається самостійною державою. Її закони і звичаї відрізняються від німецьких, навіть мова її інша; тож ці дві причини та держава — вид одиничний і неповторний у цьому просторому краї». Критерії «заслуги перебувати на карті» країною або державою були ще розмиті й диктувалися баченням політичного простору феодально-династичної доби. На питання, чому на карті Німецької імперії мусить бути окремою слов’янська Чехія-Богемія (попри те, що політично це умовна Німеччина або ж конкретніша Австрія як тодішній осередок Священної Римської імперії), відповість уже XIX століття, — принаймні в особі мовознавця та етнографа Павла Йозефа Шафарика, про що йтиметься далі.

Протягом першої половини XIX ст. можна було спостерігати, як народи починають потрапляти на загально-географічні та етнографічні карти. Українці ось-ось мали вигулькнути, — от тільки не відомо, під якою назвою (принаймні точно не як «українці», бо такої їх прийнятої спільної самоназви ще не існувало). Адже на початку століття уявлення західних європейців про народи сходу континенту були вельми химерними: вважалося, що на західній Україні мешкають поляки, а в Закарпатті — якісь «мадяро-слов’яни».

Що ж до України, то вона принаймні існувала як історичне явище (на історичних картах) та як регіональна назва Наддніпрянщини. Наведемо доволі показовий приклад.

Вагомим джерелом з еволюції зображення української історичної, етнічної та політичної топоніміки в Західній Європі XIX ст. є французький «Універсальний атлас фізичний, історичний і політичний Дюфура» (Париж, 1860, карти 1854—1860 рр.). На загально-географічній карті «Сучасної Європи. 1855» ми бачимо одночасно Україну та Малоросію (Petite Russie). Україна — по обидва береги Середнього Дніпра, Малоросія — від Чернігова до Слобожанщини; однак перебувають вони в одному контурі-просторі, який охоплює Київську, Чернігівську, Полтавську та Харківську губернії (кордони самих губерній на цій карті не показані).

Аналогічне виділення контуром торкається етнічної Польщі, смуги західного регіону Російської імперії (від Прибалтики до Поділля) та смуги південного (від Пруту вздовж Чорного моря), Півночі та Поволжя. Тут ми можемо спостерігати становлення французького, німецького та англійського (і похідного від нього американського) районування Європейської Росії, яке запанує саме з середини XIX ст.: Велика Росія, Малоросія, Західна Росія, Польща, Казань (Поволжя), Південна Росія (Північне Причорномор’я і Передкавказзя). Прикметно, що у випадку Малоросії це не збігалося з власним російським районуванням. У Росії Малоросією вважалися лише терени Малоросійського генерал-губернаторства (1802—1856): Чернігівська і Полтавська губернії, а з 1835 р. ще й Харківська (до того — Слобідсько-Українська).