Читать «Народження країни. Від краюдо держави. Назва, символіка, територія і кордон України» онлайн - страница 40

Великий авторитет П. Шафарика мав наслідком те, що його етнографічна карта слов’янства доволі швидко була інтегрована в західноєвропейські довідкові та навчальні карти й атласи — спочатку німецькомовні, а згодом французькі й т. ін. Зокрема, точно за Шафариком показані слов’яни на етнографічній карті Європи з німецького навчального атласу Берґгауза відомого готського картографічного видавництва Юстуса Пертеса 1847 р.

Зазначимо, що з Готою також пов’язана діяльність визначного німецького географа Адольфа Штілера (1775—1863), автора дуже популярного німецькомовного навчального атласу, який неодноразово перевидавався, виправлявся і став основою для багатьох західноєвропейських та російських навчальних атласів. Зокрема, на Штілера спиралися тартуські упорядники першого естономовного атласу; та й визначний російський географ Е. Петрі в методологічній передмові до свого популярного навчального атласу (1914) зазначає: «Загалом ми віддали безумовну перевагу перед іншими великими атласами кресленням знаменитого картографічного закладу Юстуса Пертеса в Готі, оскільки вони втілені в новому виданні великого атласу Stieler’a (Штілера)». Але в російських варіантах Україну це на карті, звісно, не залишало. Проте малороси були показані на етнографічній карті.

Аналогічно до Шафарика виглядає етнічний ареал малоросів на французькій «Етнографічній карті Росії» (1852). Російські етнографічні карти, як ми покажемо нижче, на той момент ще не виділяли окремі «племена руського народу», вважаючи і малоросів, і білорусів просто росіянами.

Якщо перед цим, як і в атласі Дюфура, картографи намагалися вмістити на одній загальногеографічній карті максимальний обсяг різноманітної інформації, то в другій половині XIX ст. загальний принцип подання картографічної інформації про Європу вже спирається на певний необхідний мінімум трьох «спеціальних» чи «тематичних» карт: карти фізичної, політичної та етнографічної. На останню малороси потрапляють доволі швидко й на ній залишаються; на фізичній — наявний відомий нам фізичний простір сучасної України; на політичній — ті держави, які володіють на конкретний час цим простором. Але очевидно, що для майбутніх перспектив України як «країни» (не кажучи вже як «держави») головне значення мала карта етнографічна: для нас ареал малоросів сьогодні є простим очевидним повторенням контурів «країни України», для освічених же людей першої половини XIX ст. цей зв’язок ще був надто невідчутним, або недоказовим, або принаймні зворотним (назва місцевості визначає назву населення). Україна мала тоді виразно менший «простір». «Розширення» України відбувалося внаслідок формування ідеї про українську націю, яка містить і підросійських малоросів, і підавстрійських русинів. Принаймні послідовний логічний ланцюжок у XIX ст. тут починався від окреслення етнічного ареалу народу, історично зорієнтоване академічне «опрацювання» якого через подальше ідеологічне, політизоване розуміння й мало дати нам потім на виході «країну», що мала б претендувати на статус «держави». Ця схема не є чимось оригінальним в історії національного руху бездержавних східноєвропейських народів.