Читать «Називай мене Мері...» онлайн - страница 3

— Оп-паньки! Лилик! — вигукнув Свистун, нарешті розгледівши, хто привітався. — Зай, ти глянь, хто тут! Скільки років! Я думав, тебе на Донбасі вбили!

— Живий.

— Та бачу! Ні, зай, ти глянь на нього! Примара у лаптях!

З машини виходила молода жінка, зовсім ще дівчина. Коротка хутряна шубка, хай не сезон. Під нею — джемпер, спідниця до колін, ботфорти на струнких ногах. Коротка гривка, Свистун завжди любив білявок, навіть фарбованих.

Чорт! Лайко!

Не сам. Такий варіант треба було передбачити.

Свідок, стороння особа, не входила в плани.

Про біту доведеться забути. А іншого плану поки не мав.

— А хто це, Дім? — голос приємний, та неприховано втомлений.

— Старий друг, Олежка Кобзар! Ми його Лиликом називали! Га-га, братан, красунчик! Я зацінив!

Розкривши обійми, Дмитро Свистун посунув на нього.

Олег Кобзар зачинив дверцята свого авто, з сумом ковзнувши поглядом по замашній дерев’яній біті.

Обдало легким запахом — Свистун на його пам’яті частенько сідав за кермо піддатим.

2

Стрижену білявку звали Міленою.

Й вона не дуже зраділа, коли Свистун потягнув Кобзаря до себе.

На її місці Олег так само не надто б тішився, бо це помітно розходилося з її планами. Та в його плани гостини в того, кого планував убити, теж не входили. Проте, поки мляво гарикався, шукаючи правильний вихід, зрозумів: іншого варіанту вже просто нема.

Бо Кобзар не відступиться. Й наступного разу доведеться пояснювати, чому знову отак випадково здибалися. Свистун не пальцем роблений. Знаючи, що довкола відбувається, ситуацію прорахує на раз-два. Тому третьої зустрічі може й не бути.

Думай, думай, думай...

— Я так і не вкурив, за яким хріном ти тут товкся, — спитав Свистун уже в ліфті, ставши між Олегом та Міленою й натискаючи кнопку.

Консьєржки нема.

Кодовий замок на дверях.

Плюс, добре, Олегові подобалося. Ще раніше зауважив цю обставину, коли визначався з місцем для акції. Не мало бути випадкових свідків, і тут ця блонда...

— Так, — відповів непевно. — Справи.

— Конспіратор, ага? — Свистун підморгнув білявці, та закотила очі. — Скажи ще — по роботі. Може, ти в приватний розшук подався.

Він лукавив. Чудово знав, де працює Кобзар після повернення з Донбасу.

— Ми з тобою в курсах, Дімон, який у них хліб. То в книжках усе складно написано. На ділі ще нудніше.

— Не читаю я книжок, Лилику, не читаю. Нема коли, роботи зараз по маківку, — говорячи так, він чомусь чиркнув себе ребром долоні по горлу. — Часу на особисте життя — нуль цілих, нуль десятих. В тебе як, налагодилося?

— Куди. Ще до війни, ти ж знаєш...

— Ой, не треба про війну, я вас благаю! Яка війна, мама рідна! З ким війна! То придумали все, пропаганда. Аби прикриватися, що крадуть. Ну його, ми ж дорослі хлопці з тобою.

Ліфт зупинився на восьмому поверсі. Свистун блазнювато запросив Мілену виходити першою. Вона роздратовано шарпнула Дмитра за рукав, кивком виставляючи з кабіни. Той ступив, але все одно простягнув білявці руку, мовби та була в авто чи старовинній кареті. Кобзар вийшов останнім.