Читать «Називай мене Мері...» онлайн - страница 155

— Десять хвилин тому ти сам мене виправдав, Кобзарю.

— Ні. Не виправдав, Пасічнику. Пояснив тобі і собі твої ж власні дії. Дружина помирала, ти борсався з останніх сил. Знав — ліків нема, але вірив — знайдуться, якщо буде досить грошей. Історія Мері підказала тобі ідею. Вона вже почала втілюватися, коли раптом мов грім серед ясного неба — дівчина, випадкова партнерка, вагітна. Ти нарешті станеш батьком. І не можеш, не маєш як сказати про це дружині. Лишалося взяти під опіку дівчину й чекати, поки Алла помре.

— Не чіпай її, скотина!

— Мені соромно за свої слова. Тим більше, коли по її загибелі лише дев’ять днів. Але ж це правда, Ігоре. Правда.

— Я тебе вб’ю, — кивнув на пістолет.

— Що поміняється? «Яструбів» нема. Елементарна річ: як винесеш мій труп? Однією правою? Тобі ж допомога потрібна.

— Кажи далі. Тільки не згадуй Аллу всує.

— Не обіцяю. Бо все, що було далі — через неї. Ти не хотів, аби вона дізналася. Ти не хотів, аби про дитину взагалі хтось знав. А Мері з дурної голови й безвиході напевне обіцяла роздзвонити на весь світ. Не хотіла мати з тобою нічого спільного. Жила б собі й терпіла. Поки не дізналася, як з твоєї подачі чинять з дівчатами-біженками. А вона ж одна з них, поставила себе на їхнє місце. Донбаський характер, терпіти таке не хотіла. Одна за всіх вирішила постояти.

— Випадково дізналася. Навіть не знаю, як протекло.

— Хіба тепер це має значення? Рано чи пізно все б випливло й без пригоди з Еліс. Іронія долі — вліз Свистун. Дівчина розказала йому про «Ольвію», той не дурний, склав два і два. Вирішив нагрітися на Нагорному, той переказав прикру новину тобі. Свистуна треба прибирати, бо ми всі, включно з Тимуром Юрійовичем, чудово знаємо йому ціну. Пачкою доларів рота не закриєш. Свистун — вірус, він назавжди.

— Тут ти правий.

— Тим більше правий, що Ніна Головко поняття не має, хто їх викрав і погрожував Артемові. Я поговорив із нею недавно. Згадай, про причетність Свистуна до тієї історії сказав мені ти, Ведмедику. І Головку натякнув ти. Вони повторювали твої слова. Хоч насправді тобі потрібен був привід, аби ввести в гру мене.

— Ну-ну.

— Так і є. Я не мусив його вбивати. Припускаю, після мене справу мав довершити Нагорний. Але ти викрутив би так, аби я загруз у тій історії.

— Сталося інакше. Ти сам його застрелив.

— Тебе все влаштувало навіть більше! Бо на той час Марія з твоєю донькою вже залягли на дно. Вона виявилася неабиякою конспіраторкою. Щоразу дзвінки з різних телефонних автоматів — коли їх у нас використовували, вже відвикли всі! А Мері бач, взяла на озброєння, — Кобзар перевів подих. — Ти готував ґрунт, аби втягнути мене далі. Зробив одну справу — зроблю й наступну, подзвоню тобі першому. Ігоре, історія зі Свистуном тобі для того й потрібна була: щоб я, опинившись незабаром у скрутному становищі, набрав твій номер.

— Ти набрав.

— Не було б у тебе проблем, аби Нагорний не почав власну гру. Його до печінки дістав хворий на голову Андрій. Набридло вивозити після нього мертвих дівчат. Бо формально охороняти синка Анатолія Вериги, як і самого старшого, було його прямим обов’язком. Тому він перестарався. Яким був твій план, Пасічнику? Спершу зіграти в гру, ніби приймаєш умови Мері. Аби вона виявилася дурнішою, ніж ти думав, повелася на це й спалила свій сховок та, відповідно, місце, де переховує твою доньку — нічого б не було далі. Нагорний зачистив би дівчину, не втягуючи мене. Але Мері не довіряла нікому, рухалася обережно. Схопити її, катувати, аби сказала, де дівчинка? Ігоре, ти в лайні по вуха, закрутив дуже погану музику. Ось тільки я тебе давно знаю. Ти б сам собі не дозволив завдавати болю матері своєї дитини.