Читать «На Мармурових скелях» онлайн - страница 5

Відтоді Еріо став для нас ніби дзвіночком, що кличе на вечерю. Почувши дзенькіт казанця, ми відкладали працю, щоб помилуватися хлопцем, як він годуватиме змій. Брат Ото поспішав до надвірної альтанки зі своєї бібліотеки, а я з гербаріуму. Лампуза також відходила від печі й спостерігала за малим із гордим, ніжним виразом на обличчі. Особливо ми тішилися, бачивши, як завзято Еріо домагався, щоб між тваринами був лад. Скоро він кожній змії дав назву і, вбраний у синій, обшитий золотом костюмчик, порядкував серед них, ревно дбаючи також, щоб усім дісталося молока, і звільняючи місце біля казанця для тих, що запізнилися. Він тоді стукав дерев’яною ложкою по голові ту чи ту змію, що довго пила молоко, а як вона не квапилася відповзати від казанця, хапав її за тулуб нижче голови й щосили відтягав звідти. І хоч би як він їх шарпав, змії завжди були лагідні до нього й слухняні, навіть як линяли і ставали дуже вразливі. Під ту пору пастухи ніколи не пускали худоби на луки біля Мармурових скель, бо якби змія націлилась і вжалила хай би й найдужчого бугая, він упав би неживий, адже сила їхнього жала була не менша, ніж сила блискавки.

Особливо любив Еріо найбільшу і найкращу змію, яку ми з Ото звали графинею і яка, коли вірити господарям навколишніх виноградників, віддавна жила в цих ущелинах. Тіло списоголовців металево-червоного кольору, і часто в його малюнок вкраплена луска з ясним мідяним блиском. А проте в цієї графині воно мало чітко виражену, бездоганно чисту барву, що біля голови, як у коштовних каменях, переходила в зелену й одночасно ставала ще яскравішою. Гніваючись, вона роздимала шию, як щит, що під час нападу яскрів, мов золоте дзеркало. Видно, решта змій виявляла їй свою пошану, бо жодна не торкалася до казанця, поки не напивалася молока золота змія. Потім ми бачили, як Еріо грався з нею, і вона торкалася гострою головою об його костюмчик, як, буває, торкаються коти.

Після цієї годівлі Лампуза подавала нам вечерю — два келихи слабенького вина і дві скибки житнього посоленого хліба.

4

3 тераси крізь засклені двері був вхід до бібліотеки. В гарні ранкові години ті двері були відчинені навстіж, тож брат Ото сидів за своїм великим столом, наче в кутку городу. Я завжди радо заходив до тієї кімнати. На стелі в ній миготіли тіні зеленого листя, а її тишу порушувало тільки пищання пташенят та недалеке гудіння бджіл.

Біля вікна на підставці стояла велика креслярська дошка, а попід стінами здіймалися аж до стелі полиці з книжками. Спідня полиця була найвища, призначена для фоліантів: для великого «Hortus Plantarum Mundi» та книжок із розфарбованими від руки малюнками, яких тепер уже не друкують. Над ними стояли стелажі, які можна було ще й розсунути, щоб вони поширшали, — на них лежали чернетки й пожовклі аркуші гербарію. А ще на тих темних дошках знайшли своє місце колекція каменів із відбитками рослин, які ми видовбували у вапняних і вугільних кар’єрах, а між ними всілякі кристали, що їх виставляють як оздобу або зважують у руці, обмірковуючи свої слова під час важливих розмов. Ще вище стояли маленькі томи — не дуже велика збірка ботанічних праць, у якій, проте, було все, що будь-коли з’явилося про лілеї. Ця частина бібліотеки розгалужувалася ще в три загальні напрямки — у твори, що трактують образ, колір і запах.