Читать «На Мармурових скелях» онлайн - страница 6

Бібліотека продовжувалась ще й у маленькому передпокої, а далі на сходах, що вели нагору, аж до гербаріуму. Тут стояли твори отців церкви, філософів та класиків давніх і нових часів, а насамперед збірки різноманітних словників та енциклопедій. Вечорами ми з Ото сходилися в передпокої, де підтримували в коминку невеличкий вогонь, підкидаючи в нього суху виноградну лозу. Якщо вдень праця йшла добре, розмова наша точилася млявіше, ми розважалися тим, що йшли протоптаними стежками: складали шану датам і авторитетам, жартували з одвійків науки та бавилися рідковживаними чи майже абсурдними цитатами. В цій грі нам неабияк ставав у пригоді легіон німих, зашнурованих у шкіру або в перґамен рабів.

Здебільшого я рано підіймався до гербаріуму і працював там аж за північ. Коли ми вселилися сюди, то вистелили підлогу добрими дошками й поставили на ній довгий ряд шаф. У їхніх шухлядах нагромадилися тисячі пучків засушеного листя. Ми самі зібрали тільки маленьку частину їх, а решту — рука, що давно вже зотліла. Часом, шукаючи якусь рослину, я навіть натрапляв на поруділий від часу аркушик із сигнатурою, яку написав іще великий Лінней. У ті нічні й ранкові години я складав і розмножував на багатьох аркушах покажчики — спершу великий каталог колекції, а тоді «Малу флору», в яку ми дбайливо заводили всі знахідки з терену Маріни. Наступного дня Ото переглядав аркуші, звіряючи їх із книжками, і до багатьох із них ще й робив рисунки та розфарбовував їх. Так розростався твір, який ще в стадії свого виникнення давав нам велику втіху.

Коли ми задоволені, нашим чуттям досить і найскромніших дарунків цього світу. Я віддавна захоплювався рослинним царством і під час багаторічних мандрівок обстежував його дива. І мені добре знайомі хвилини, коли серце завмирає в грудях від передчуття розгадки таємниці, яку ховає в собі кожна насінина. Та все-таки пишнота росту ніколи не була мені така близька, як на цій землі, просякнутій запахом давно зів’ялої зелені.

Перше ніж лягти спати, я любив іще трохи походити по своєму вузенькому коридорі. Мені часто здавалося в ті нічні години, що рослини тоді яскравіші й кращі, ніж будь-коли. А ще я відчував здалеку ніжний запах усіяних білим цвітом тернових долин, яким мене п’янила наприкінці зими й на початку весни arabia deserta, і пахощі ванілі, що відсвіжують мандрівника у спекоті евкаліптових лісів, які навіть не дають тіні. Потім у пам’яті зринали, наче малюнки на сторінках старої книжки, картини далеких країн у ту пору року, коли буяння рослин переступає свої звичайні межі,— гарячі болота, де цвіте victoria regia, і острівні гаї, що мліють опівдні, наче на білястих хідлях, далеко від порослого пальмами берега. А проте в мене не було того страху, який завжди охоплює людину, коли вона протистоїть буйному рослинному світові, немов тисячорукому ідолові, який заманює її тими руками. Я відчував, як разом зі знаннями ми набиралися снаги, щоб не улягти могутнім життєвим силам, а приборкати їх, як приборкують і загнуздують жеребця.