Читать «На Мармурових скелях» онлайн - страница 3

2

А навесні ми прилучалися до карнавалу, як узвичаєно в тій країні. Ми вгорталися в строкате блазенське вбрання, все в латках, що рябіли, як пташине пір’я, й надягали цупкі маски з дзьобами. А тоді, махаючи руками, наче крильми, блазенською ходою простували до містечка, де на старому майдані було поставлене високе карнавальне дерево. Там, при світлі смолоскипів, відбувався похід масок: чоловіки йшли затулені пташиними масками, а жінки — перевдягнені в розкішне вбрання минулих сторіч. Вони зачіпали нас жартівливими словами, вимовляючи їх тонкими, зміненими голосами старих дзигарів з мелодією, а ми відповідали різким пташиним криком.

На майдані нас уже кликали з шинків та винарень марші пернатих — тоненькі, жалючі флейти щигликів, свистючі цитри сичів, ревучі контрабаси готурів і верескливі ручні органи, на яких пригравав до своїх сороміцьких віршів цех одудів. Ми з Ото приєднувалися до чорних дятлів, у яких марші вистукували ополониками на дерев’яних шапликах, давали блазенські поради й чинили блазенський суд. Тут доводилося пити вино обережно, бо ми мусили смоктати його з келиха соломинкою крізь ніздрю дзьоба.

Коли в голові починало туманіти, ми провітрювалися, гуляючи садками і ярами вздовж валу навколо містечка чи бавлячись на танцювальному майданчику. Або в альтанці якогось господаря скидали маску і в товаристві випадкової любки споживали зі сковорідок слимаки по-бургундському.

Тими ночами всюди до самого світанку лунав пронизливий пташиний клич — у темних провулках і біля Великої Маріни, в каштанових гаях і виноградниках, в оздоблених лампіонами гондолах та темному плесі моря і навіть між високими кипарисами на цвинтарях. І всюди у відповідь йому, наче луна, вихоплювався зляканий зойк тих, що втікали. Жінки в цій країні гарні й сповнені щедрої снаги, яку Старий Буркотун називає дарувальною чеснотою.

Признаюся, нас мало не до сліз доводить згадка не про лихо цієї країни, а про їх веселощі та квітучий добробут. У мене й досі стоїть у вухах та гра голосів, а надто приглушений зойк, яким зустріла мене на валу Лаурета. Хоч її тіло приховував кринолін із золотими торочками, а обличчя — перламутрова маска, я з того, як вона йдучи крутила стегнами, відразу впізнав її в темній алеї і сховався за деревом. Тоді злякав її дятлячим сміхом і, вимахуючи широкими чорними рукавами, погнався за нею. Угорі, де стоїть римський камінь, я спіймав її, знесилену й тремтячу, і стиснув в обіймах, схиливши над її обличчям яскраво-червону маску. Я відчув, як вона, відпочиваючи в моїх обіймах, ніби снила, скована чарівною силою, і мені стало шкода її. Усміхаючись, я відсунув пташину маску на чоло.

Тоді вона й собі всміхнулася і тихо затулила мені рота рукою — так тихо, що я чув уже тільки свій подих, який проходив крізь її пальці.

3

Взагалі ж ми день у день жили у своєму скиті дуже усамітнено. Він був розташований край Мармурових скель посередині одного кам’яного острівця, які подекуди витикаються з землі в тій країні виноградної лози. Город наш тулився у вузьких кам’яних западинах, де набралося за довгі роки ґрунту, і був захищений по краях тих западин кам’яною огорожею, попід якою росло дике зілля, таке, як буяло на родючих ґрунтах виноградників. Напровесні тут цвіли, мов китиці голубих перлин, мускатні гіацинти, а восени нам тішили око плоди фізаліса, що яскріли, ніби червоні лампіони. А в усі пори року будинок і город оточували сріблясто-зелені кущі рути, від яких, коли сонце підбивалося вгору, котилися хвилі п’янкого запаху.