Читать «На крилах пісень» онлайн - страница 14

Євпаторія, 1890, 16 серпня

2. Грай, моя пісне!..

Досить невільная думка мовчала,Мов пташка у клітці замкнута од світа,Пісня по волі давно не літала,Приборкана тугою, жалем прибита.Час, моя пісне, у світ погуляти,Розправити крильця, пошарпані горем,Час, моя пісне, по волі буяти,Послухать, як вітер заграв понад морем.Плинь, моя пісне, як хвиля хибкая, —Вона не питає, куди вона плине;Линь, моя пісне, як чайка прудкая, —Вона не боїться, що в морі загине.Грай, моя пісне, як вітер сей грає!Шуми, як той шум, що круг човна вирує!Дарма, що відгуку вітер не має,А шум на хвилиночку погляд чарує!..

Серед чистого моря 1890 р. 17 серпня

3. Безсонна ніч

Цілу ніч до зорі я не спала,Прислухалась, як море шуміло,Як таємная хвиля зітхала —І як серце моє стукотіло.Ночі темної дивні почвариЗаглядали в безсоннії очі,І страшніші, ніж сонні кошмари,Ті привиддя безсонної ночі.Думки-гадки, мов птахи нічнії,Налетіли, тяжкі та суворі,Ох, непевні ті думи страшнії,Наче хвилі у північ на морі!Хто одважиться в північ на мореСвоє хибке човенце зіпхнути?Хто поважиться людськеє гореСвітовеє серденьком збагнути?Той у північ на море поплине,Хто не думає ранку діждати…Хай же думка моя вільно лине, —Я не буду на ранок чекати.Серед мороку, бурі-негодиЦілу ніч буде човен блукати;Як зійде сонце правди та згоди,Я тоді вічним сном буду спати.Буде шарпати буря вітрила,Пожене геть по темному морю.Ох, коли б мені доля судилаХоч побачити раннюю зорю!

Євпаторія, 1891 р.

4. На човні

Нічко дивна! тобі я корюся.Геть всі темнії думи сумні!Не змагаюся вже, не борюся,Потопаю в сріблястому сні.Люди сплять, спить і людськеє лихо, —Лихо сили не має в сю ніч.Тихо скрізь, і на серденьку тихо,Десь журба з нього згинула пріч.Може, тільки сховалась глибоко?Може, зараз прокинеться знов?Та дарма! поки ясне ще око,Не здіймаймо журливих розмов!Глянь, як хвилі від срібла блищаться!Глянь, як небо сивіє вгорі!Вабить хвиля на море податься,Кличе промінь ясної зорі.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .Плине білий човник, хвилечка колише,Хвилечка гойдає;Плине білий човник, вітер ледве дише,Ледве повіває.Білії хмаринки, лебедині крилаУгорі гуляють,Довгою стягою, що зорю покрила,Місяця сягають.Місяченько світло і рожеве, й срібнеКида-розсипає,І ряхтить, і сяє світло теє дрібне,Як вогонь палає.Геть далеко в морі кораблі видніють.Бачу здалеченька,Як виразно щогли тонкії чорніютьПроти місяченька.Плиньмо геть за теє корабельне місто,Там, де нам прекраснаДоріженька сяє, де пала огнистоStella maris ясна.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .На човні нас було тільки двоє.Хвилі скрізь вколо нас коливались,І такі ми самотні обоєСеред того простору здавались.Я дивилась на тебе, мій брате,Що гадала, – не вимовлю зроду;Чим було тоді серце багате,Поховала я в тихую воду.Може, хвиля тобі розказалаВсе, що думала я в тую мить?Ні! вона те глибоко сховала…Хай же там моя думонька спить!Думка спить, і серденько спочило;Я дивлюсь на обличчя твоє;Тихе море спокою навчилоНевгамовнеє серце моє…