Великеє місто. Будинки високі,Людей тих – без ліку!Веселую чутно музику.Розходяться людськії лави широкі,Скрізь видно ту юрбу велику.І все чужина! ох, біда самотномуУ місті широкімСебе почувать одиноким!І добре, хто має к багаттю чийомуСклонитися слухом і оком.То ж добрії люди мене привіталиВ далекій країні,Там друга в прихильній дівчиніЗнайшла я. І моря красу споглядалиНе раз ми при тихій годині.На тихому небі заблиснули зорі,Огні запалалиУ місті. Ми тихо стояли,Дивились, як ясно на темному моріНезлічені світла сіяли.
* * *
Далі, далі від душного міста!Серце прагне буять на просторі!Бачу здалека, – хвиля іскристаГрає вільно по синьому морі.А у тую неділеньку раноСине море чудово так грає,Його сонечко пестить кохано,Красним-ясним промінням вітає.Що біліє отам на роздоллі?Чи хмариночка легкая, білаГеть по небі гуляє по волі?Чи на човні то білі вітрила?В морі хвиля за хвилею рине,Море наче здіймається вгору,А склепіння небеснеє синєКрай свій ясний купає у морю.Світло там простяглося від сходу, —Очі вабить стяга та іскриста;Корабель наш розрізує воду —І дорога блакитно-перлистаЗостається широка за нами,Геть далеко розкочує хвилі,Що сердито трясуть гребенями,Наче гривами огирі білі.А здалека, отам на заході,Срібнокудрії хвилі кивають, —Нереїди при сонячнім сходіПромінь ранній таночком стрівають,І танцюють химерно та легко, —Ось близенько вже видно ту зграю,Аж і знов одкотилась далеко,Геть біліє в туманному краю…Море, море! Без краю просторе,Руху повне і разом спокою!Забуваю і щастя, і горе —Все наземне, – з’єднатись з тобоюЯ жадаю на час, на годину,Щоб не бачить нічого на світі,Тільки бачить осяйну долинуІ губитись в прозорій блакиті!..
* * *
Ой високо сонце в яснім небі стало,Гаряче проміння та й порозсипало,По хвилях блакитних пливе човен прудко.От і берег видко! прибули ми хутко.Ой вже сонечко яснеє та стало на межі,Освітило аккерманські турецькії вежі.Сі круглії вежі й високії мури —Страшні та суворі, непевні, понурі,І скрізь у тих мурах стрільниці-бійниці,При вежах тих сумні «темнії темниці».В сих темницях колись наші та приймали горе,Слали думки крилатії через сине море…У темних темницях нема ні віконця,Не видко з них світла ні ясного сонця!А світ такий красний, хороший, розкішний!Під ясним промінням лиман такий пишний.Його хвиля край берега ясно так синіє,А дедалі ледве-ледве, мов туман, леліє…Глянуть на лиман той, – втішається око!Колись його хвилі вкривались широкоТими байдаками, легкими чайками,Що плили на сей бік та за козаками:Швидко рідних визволяти козаки летіли…За мурами високими вороги тремтіли…Славо, наша згубо! славо, наша мати!Тяжко зажуритись, як тебе згадати!Кров’ю обкипіла вся наша давнина!Кров’ю затопила долю Україна.Ой лимане-лиманочку, хвиле каламутна!Де поділась наша воля, слава наша смутна?Все мина!.. Від слави давньої давниниЛиш зостались вежі та німії стіни!Де ходили люті турки-яничари,Там пасуться мирні овечок отари…Де полягла козацькая голова думлива,Виріс там будяк колючий та глуха кропива.Виросла там квітка у темниці, в ямі,Ми її зірвали, – нехай буде з нами!Квітка тая, може, виросла з якогоКозацького серця, щирого, палкого?..Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,Що вернеться з його серця квітка на Вкраїну?.Сумно тут усюди, так пусто, так глухо,У цілому замку немає ні духа,Коло брами тільки мінарет тоненький,Там курінь приладив вівчар молоденький.Та в курені-мінареті вівчаря немає, —Он він з вежі високої на діл поглядає.З високої вежі вівчарику видко,Як котяться хвилі лиманові швидко,А далі зникають у синьому морі…Вівчарика погляд блукає в просторі.Має він простор широкий для думок та гадок,Що то він тепер гадає, лицарський нащадок?..
