Читать «На зарослих стежках» онлайн - страница 41

Мій досвід підказував, що лікарня й божевільня багато чим різняться, хоч в обох закладах піклуються хворими. Я трохи знав, що таке божевільня, але коли мені там не спалося ночами, я мріяв про звичайну лікарню, про звичайну в’язницю, звичайну вахтову службу, примусові роботи — про що завгодно, аби лиш не ця божевільня на Віннерні. Я пробув там чотири місяці, а не повинен був провести жодного дня. Адже я був не пацієнт, а — пожилець, нахлібник.

Моє перебування там почалося у першому відділенні — у камері з вічком у дверях; мені дали ложку, щоб було чим їсти, заборонили надто голосно кашляти, самому розмотувати згортки з білизною, переданою з дому, й забрали мотузку. Так тривало два місяці, потім мене перевели на другий поверх. Я був дуже вдячний за те, що це вже була не камера, а бічна кімнатка зі звичайними дверима, які зачинялися. Тут було світліше, затишніше і з усіх боків набагато нормальніше, мені дозволили користуватися ножем і виделкою, а невдовзі віддали й годинник.

Проте й тут так само щось шукали, так само щось тишком-нишком винюхували, під приводом наведення порядку нишпорили в моїх паперах і книжках, і мені ще довго довелося терпіти, що на ніч у мене забирали одяг і кудись його виносили.

Я не бачив якоїсь великої різниці між пацієнтами цього поверху та першого, можливо, тут було трохи більше тих, що отримували шокову терапію, після якої мали відпочивати. На короткі прогулянки нас виводили надвір усіх гуртом, але я, глухий пеньок, мусив триматися осторонь, щоб не мучити своїх співрозмовників і самого себе та весь час не перепитувати одне й те саме.

Якось неподалік від мене зупинилася висока чорнява красуня, вона мені всміхнулася. Під чорним пальтом у неї білів халат, раніше я її не бачив, однак підвівся з лави, де сидів, привітався й сказав, що я не чую. «А я знаю!» — зрозумів я її відповідь по губах. Потім вона пішла собі геть.

Кілька тижнів я її не бачив. Але в неділю — напевно, то була неділя — вона в дорожньому вбранні і тримаючи в руках валізку, вийшла з жіночого відділення разом із якимось добродієм. Я привітався. Вона підійшла просто до мене й сказала, що хоче привітатися зі мною й подякувати за якісь мої книжки. Я спитав, чи вона часом не збирається їхати, але вона відповіла, що просто вийшла прогулятися зі своїм чоловіком. Вона була дуже привітна й намагалася говорити мені на вухо. Відтоді я коли-не-коли зустрічав її на прогулянках, ні, навряд чи це медсестра, я помилився, це була пацієнтка — нервова неврівноважена пані.

Котроїсь іншої неділі — якщо то була неділя — до мене привітався молодий чоловік, який ішов поруч із літньою жінкою, либонь, своєю матір’ю. Він більше нічого не мовив, лише привітався. Жінка не долучилася до нього, вона відвернулась. За тиждень він знов підійшов і привітався, а тоді так само ще за тиждень, жінка щоразу відверталася. Очевидно, він вітався всупереч її волі, тож я вирішив покласти цьому край, щоб їй більше не було чого крутити носом. Привітавшися з ним, я сказав, що він, мабуть, не знає про моє ув’язнення і про те, що мене сюди помістила поліція. Я не все втямив, що він відповів, але розчув слова: «...так само дорогий для мене!» Потім ні його, ні тієї жінки я більше не зустрічав.