Читать «На зарослих стежках» онлайн - страница 40

Кнут Гамсун

Що ж до мене — незручно вже тут стояти, люди поглядають у мій бік, я мушу тебе покинути, окрім того, мені треба на пошту...

А хай тобі грець!

Пошта... книжка для Червоного Хреста... пані Воґт...

Атож, пані Іда Воґт влаштовувала благодійний ярмарок на підтримку Червоного Хреста й попросила в мене книжку, щоб розіграти її в лотерею. Я купив книжку і написав на ній кілька премудрих слів. Та все-таки подарунок видався мені надто скромним, тож я поклав у книжку сто крон, щоб вона мала більшу вагу на розіграші. Мені її гарненько загорнули, і я подався з нею на пошту.

Але все вийшло зовсім інакше. Молодий чоловік із чесним привабливим обличчям, мабуть, стояв у книгарні й бачив, що відбувалося, а тоді пішов за мною, вибрав слушний момент і пошив мене в дурні.

Він поніс книжку додому. Саме так воно й було.

А пані Воґт мені довелося послати новий примірник із новим премудрим написом. І пані висловила мені невимовну подяку за мою вигадку з тими стома кронами.

***

Мабуть, я десь у цих своїх записах уже обіцяв, що, можливо, ще повернуся до життя в психіатричній клініці. Ну, не така то вже й невелика обіцянка, але мені не треба було зовсім нічого обіцяти й навіть говорити про це. Я й досі пам’ятаю, наскільки моє перебування там підірвало мені здоров’я. Цього нічим не можна зміряти, на це не знайдеться ані мірки, ані вагів. Здавалося, тебе повільно-повільно виривають з коренем.

Хто в цьому винен? Ніхто й ніщо зокрема, винна система. Командування людським життям за кодексом поведінки, укладеним без душі й серця, психологія, втиснута у графіки та параграфи, ціла наука діяти всупереч.

Інші можуть витримувати такі тортури, але мені не вдалося, я їх не витримав. Будь-який лікар-психіатр мав би це зрозуміти. Я був здоровою людиною, а перетворився на драглі.

Не маю звички нидіти і нарікати на життя та світ, тож утримаюся від цього й тут. Я не скиглій, люблю жартувати, від душі посміятися, у мене весела вдача. Цим я вдався в свого батька, якому все це було не чуже. Рештою хороших рис, що мені, можливо, властиві, я завдячую своїй матері. Я — витвір природи.

Але я не пишу свій життєпис.

Я просто занотовую сякі-такі пригоди, що зі мною ставалися, та несуттєві спогади з перебування в чоловічому відділенні психіатричної клініки. Також не можу поминути кількох серйозних речей, що мимоволі спадають на думку, хоч згадую їх вельми неохоче. Є щось єзуїтське в організації та управлінні цим закладом, де з півдюжини дебелих чоловіків у разі потреби приходять на допомогу, а медсестри, схожі на вуркотливих білих голубок, веселими зграйками бігають по палатах. Там були добрі сестрички й тямущі брати милосердя. У підвалі містилася майстерня для пацієнтів, яким приписувано фізичні вправи, а на останньому поверсі — лабораторія, де по-справжньому посвячені в експеримент могли робити відкриття в галузі вивчення психічного життя людини. Посередині будівлі були палати для півсотні «нервово- й душевнохворих» осіб. Час було розписано до хвилини, іще точніше годі було його розписати. Усюди панували порядок і пунктуальність, усюди — неприязнь, безликість та купа розпоряджень, сувора дисципліна і закон Божий.