Читать «На зарослих стежках» онлайн - страница 39

Поки я сушив собі голову такими дрібницями, він поволі почав іти. Я не звертав на це уваги поти, поки він не відійшов на кілька кроків. «Прошу», — сказав я і рушив за ним. Але він уже був далеко від мене попереду, я гукав його, піднявши руку з грошима вгору. Він ішов. Я гукнув ще раз чи два, але він наддав ходи і вже дістався до провулку Пілестреде. А тоді зник у бічній вуличці.

Я сторопів на місці. Оце так пригода! Мені не лишалося нічого іншого, як від подиву дурнувато засміятися.

Отже, молодий чоловік чкурнув геть із моїми книжками, ось що вийшло. Але якщо він розраховував на те, що їхня вартість перевершувала мою грошову допомогу, то він таки дав маху. Від його прорахунку виграв я, а не він.

Але не це мене тоді хвилювало. Мені цікаво було зрозуміти його поведінку.

Навіщо він почав зі слів «напевно, ви здивовані»? Щоб збадьорити себе і бути готовим, що я йому відмовлю? Втім, він відразу ж облишив таку тактику й трохи охолов. А потім, коли я дав йому потримати свої книжки, він збентежився від того, що просив допомоги! Якби я звів на нього очі, то помітив би збентеження на його обличчі, і тоді він збентежився б ще більше, але я був зайнятий іншим. Йому стало незручно, і він переминався з ноги на ногу. Спершу в нього не було ані найменшої гадки втікати від мене, зовсім ніякої, він просто демонстрував якусь зухвалість, йому здавалося, так певніше, а його перший крок тягнув за собою інші аж поки він дав дьору й зник.

Але тепер йому було не з медом, адже він сам себе загнав у безвихідь. Він чув, як я його гукав, і міг би вчасно озирнутись, але для нього не було нічого жахливішого, ніж вернутися назад і глянути мені очі в очі після такого, — тож що він мав робити?

Молодий чоловіче, ти, певно, не звик до скрути, ти не навчився просити допомоги. В мене склалося враження, що ти походиш із хорошої родини, та й сам — хлопець порядний. Тобі здалося, що твої «тимчасові труднощі» перехлюпують через край, і ти вирішив, ніби потребуєш «допомоги». Може, то було через рахунок на молоко або, як оце тепер, через якісь дрібниці, але Боже мій правий, тобі в житті ще випадуть набагато гірші часи.

А от щодо книжок, то вони лежать тепер перед тобою, ти не можеш повернути їх власникові, але так само не можеш лишити їх лежати на видному місці на столі, ти не хочеш їх позбутися, продати їх? Я питаю, бо в цьому вихід із ситуації, що склалася. У тебе серце як не вискочить з грудей від самої думки, що ти можеш отримати за них гроші, оскільки книжки все-таки не твої, звісно, якщо ти відмовишся від них, це зробить тобі честь. Та чи є в тебе за що жити? Вибач, що я пхаю носа до чужого проса, але піди з книжками до Омтведта. Це нові видання в твердій оправі, тобі вистачить сплатити рахунок за молоко.

До речі, як же це ти обпікся на цих книжках? Спробую знайти пояснення. Мабуть, тобі захотілося пожаліти старого чоловіка, що стояв посеред вулиці й марудився з грошима, а на нього витріщалися перехожі. Непогано придумав. Певна річ, у глибині душі ти знав, що я не побіжу за тобою слідом. Хоч і ти, мабуть, навряд чи зміг би криком зупинити злодія, чи, може, зміг би? Врешті-решт ти так заплутався, що, либонь, задумався над тим, як накласти на себе руки. Тож усьому можна знайти пояснення.