Читать «На зарослих стежках» онлайн - страница 43

На чолі їх усіх стояв пан Ланґфельдт, головний лікар клініки й професор університету. Я ніколи не слухав його лекцій, і, як звичайна собі людина, не можу нічого про них сказати. Либонь, не всі студенти в однаковому захопленні від його методики викладання, таке буває з викладачами багатьох дисциплін. Я ж керуюся власними враженнями та інтуїцією, тим і тим, спираючись на якісь епізоди, факти і на все, що в такому разі підказує мені моє душевне відчуття. У своєму листі до генерального прокурора я натякав на своє ставлення до професора Ланґфельдта, з часом воно не змінилося. Мені здається, він належить до тих невігласів, які закінчують семінарію начитаними людьми, почерпнувши немало знань з підручників та наукових книженцій, і які, очевидно, ще дуже довго вдосконалюють свої знання. Певна річ, на глибині тих знань я не розуміюся і висловлюю лише своє припущення, мені до того професора навіть немає ніякого діла.

Він дуже впевнений у своїх знаннях. Але це не та сама впевненість, про яку йдеться в давньому афоризмі: «Я знаю, що нічого не знаю!» Завдяки індивідуальним рисам і вдачі пан Ланґфельдт перевершує всіх своєю вченістю, якої не можна спростувати, він відповідає мовчанням на заперечення і загалом тішиться своєю банальною перевагою, що все-таки здається несправжньою.

Під час одного лікарняного обходу я бачив, як жінка, цебто заступник головного лікаря, довго йому щось пояснювала, хоч через неї затрималася ціла група, і він її спокійно вислухав. Потім же, не зронивши й слова, не кивнувши їй головою, він пішов далі, а за ним і весь персонал. А то ще та сама жінка, цебто заступник головного лікаря, не стрималася і гучно засміялася з чийогось веселого жарту, — він тоді тільки подивився на неї.

Я побажав би тому психіатрові навчитися сміятися. А при нагоді — і з самого себе.

Його холодна зарозуміла манера поведінки навряд чи достоту природна, вона радше удавана з огляду на місце й оточення. У ньому життя не заскніло, інакше він не був би такий діяльний та енергійний. Пильнуючи своєї педагогічної діяльності та наукового покликання, він знаходить час і упорядковує медичний довідник із порадами для цілої родини, і навіть за першої-ліпшої оказії пише статтю на екологічну тему для передплатників популярного щомісячника «Самтіден». Він молодий роками, добре знаний і, безперечно, його обирають до всіляких наукових товариств. Ні, він не заскнів. Інші можуть заскніти, він — ні. Його суворість можна пояснити деякою манірністю. Мабуть, він здатен і грати у мовчанку, і рубати з плеча.

Я згадаю навмання два подібні приклади.

Раз санітари поламали мій набір для гоління, розірвавши на клапті шкіряний пасок, на якому я направляв бритву, а крім того ще й десь поділи одну важливу деталь. Вона так і не знайшлася. Потім санітари пішли собі геть і лишили мене самого. Одна сестричка, що пропрацювала тут років двадцять, завела мене до якоїсь кімнатини й загадала мені поголитися бритвою, чи то своєю, чи когось іншого, та оскільки дзеркала там не було, я добряче порізався. Раптом до нас долинув крик — то репетував професор. Він аж надривався криком: мовляв, чого це ми прийшли сюди голитися? Він пирскав гнівом, сварився, називаючи сорокарічну чи п’ятдесятирічну жінку «дівчиною», тоді осікся і довго стояв, витріщивши очі, не пішов, ні, він стояв і оговтувався! Ото було видовисько. Медсестра отетеріла, я витирав мило і кров. Жінка навіть не писнула, хоч могла б сказати на своє оправдання бодай кілька слів, розповісти про санітарів, але хіба можна щось перечити професорові? Боронь Боже.