Читать «На зарослих стежках» онлайн - страница 42

Кнут Гамсун

Для мене стало загадкою, як у тій лікарні витримував службовий персонал. Чоловіки не такі вразливі, але медсестри потрапляли сюди в дуже юному віці і працювали років по двадцять. Ану, цікаво, скільки їм платять? Вони нічого мені не відповіли. А пенсія? Мовчок. Є відпустка? О, кілька днів! Ну, а далі мені незручно було розпитувати.

Але тут і починалася для мене загадка. Здебільшого медсестри були добрі, мали пристойні манери, грамотно говорили, це були освічені жінки, що закінчили школу, перш ніж потрапити сюди, вони читали книжки, тепер же більше не читають. Може, їм нічого читати? Ба ні. Адже тут усюди лежать недільні газети, біблійні часописи, релігійні книжки, але я не помічав, щоб котрась із сестер ними цікавилася. Офіційно в цьому місці дотримувалися релігійних засад, хоч водночас із тим ніщо не заважало проявляти людяність, наскільки то було можливо, а таких можливостей траплялося багато. Якби якась медсестра повелася негідно, про це ніхто не довідався б. За всіх інших життєвих обставин вона в разі потреби закликала б очевидців, але тут у цьому не було потреби, її оберігає власне мовчання та мовчання решти людей, і це система. Якщо вона встругне щось таке, за що треба нести відповідальність, вона однак ні за що не відповідатиме. А якщо хтось щось не те помітить в її поведінці, вона без жодних вагань опанує собою. Це не всі вміють, але ця медсестра вміє. Вона може навіть покликати брата милосердя, щоб він упевнився в її умінні. Коли яка-небудь медсестра тривалий час перебувала тут на службі, то насправді так навчалася лицемірити, що їй того вистачало на все життя. І перед смертю їй не лишалося нічого іншого, як просити в пастора відпущення гріхів.

Я часто згадую цих славних сестричок. Мені їх жаль, в лікарні тяжке повітря, і вони тут просто гибіють. Ані затишку, ані веселощів, ані сміху, не доведи Господи їм засміятися. Здебільшого вони були дуже симпатичні, я міг би назвати імена, але боюся наразити їх на неприємності. Над колискою їм співали про любов, про дітей і рідний край. Потім стали співати про замкнене за трьома дверима життя. Так минає час. Тож вони більше ні про що не думають, вони тут існують та й годі.

Поки я животів у цій лікарні, голова в мене туманіла від думок, коли вже закінчиться мій термін. Я все більше й більше виснажувався і все більше й більше марнів, до того ж ніяк не міг змиритися з роллю піддослідного кролика для психіатричної науки, та й ніщо особисто не зближувало мене з персоналом адміністрації. Ми проходили одне повз одного на сходах і в коридорах, не промовляючи ані слова.