Читать «На зарослих стежках» онлайн - страница 38
Кнут Гамсун
— Що? Не знаємо. Повз його хату в Росії?
— Він страшенно тужить за батьківщиною. Господарі виїхали, а він весь час приходить сюди...
— Його лишили тут?
— Йому веліли відразу ж їхати додому і дали грошей на дорогу. Але він зійшов на манівці й пропив гроші.
— Сердега! — засміялися американці. — Тож тепер він тужить за батьківщиною? І ми тужимо, — сказали вони. — Це недуга, нам вона добре відома. Але ми ось-ось відпливемо додому.
— Щасливої дороги!
— Дякуємо, панно. Де ви навчилися говорити англійською?
— В Америці. Просто я приїхала на якийсь час додому.
— Он як! — закивали головами американці. — То ви повернетеся до нас?
— Можливо.
І тут знов озвався росіянин:
— Запитайте їх, може, вони хоч бачили пташок?
— Я не можу цього запитати, — приязно сказала дівчина.
Американці попрощалися й рушили до виходу. Біля дверей вони обернулися й спитали дівчину, чи варто дати чоловікові грошей на повернення додому.
— Не думаю, — відповіла вона. — Мабуть, він чекає нових розпоряджень від своїх господарів.
— Ось вони й пішли, а я так нічого і не довідався! — зашморгав носом росіянин. — Вибачте, але коли я повернуся додому, вони там, напевно будуть, еге ж?
— Хто? Горобці? Авжеж, будуть.
— Якби ви їх тільки бачили, панно, вони зліталися до бурчака, а коли хотіли пити, то припадали до нього дзьобиками — ну хіба це дрібниці? — росіянин заплакав, а тоді взяв себе в руки і мовив: — Бідолашні пташки, у них сіро-жовте пір’ячко, а тільки-но їх проганяли геть, вони знов зліталися, небо від них аж темніло, їх там мільйон...
Сльози стікали в його сиву бороду.
Мене стомила його істерика і лишалося тільки подивуватися, яка терпляча була з ним дівчина.
Вона відповіла:
— Я — фінка, і сама знаю, що таке туга за батьківщиною, — вона перехилилася до мене через прилавок і зашепотіла: — Мені здається, він — мій двоюрідний брат. Але я не хочу, щоб він про це дізнався.
***
Одного туманного сирого дня я тинявся центром міста. То було десь поміж війнами, я мав вільний час і кудись ішов, несучи в руках щойно куплені книжки в кількох пакунках; їх трохи незручно було нести, бо вони вислизали з рук і мало не падали додолу. Власне, я йшов на пошту, щоб відіслати книжку до Червоного Хреста.
Отоді все й сталося.
Зненацька переді мною постав якийсь молодий чоловік, назвав мене на ім’я і сказав:
— Напевно, ви здивовані!
Він був гарно вбраний і не скидався на грабіжника.
— Атож, напевно, ви здивовані, — знов сказав він, а сам, здається, збентежився і перевів подих. Я зупинився, і він також. — Ні, я зморозив казна-що, почав як дурень, але мені хотілося знати, чи ви не здивуєтеся, коли я попрошу у вас допомоги...
— Я подумав, що ви хочете на мене напасти.
— Та ні, ні, навпаки. Я вскочив у халепу, мені страшенно незручно просити вас, але чи можу я розраховувати на вашу допомогу?
— Допомогу?
— Так, допомогу. Я не звик до цього вдаватися, але в мене велика скрута.
Я дав йому потримати свої книжки і сягнув рукою до кишені, — на той час у мене водилися сякі-такі гроші. Я шукав їх, а мені не давала спокою думка, що він просив не якоїсь там незначної суми грошей, а допомоги. До слова, в нього було чесне привабливе обличчя.