Читать «Морфій» онлайн - страница 2

Треба встати, встати, треба в нужник, прочистити кишки. Не хочеться вставати, не хочу. Полежав би, ох, полежав би. Де? Не в себе. Треба встати.

Встає. Встав. У голові паморочиться. Сідає на ліжку. Сидить, сиджу, в голові паморочиться, блювати, ривок уперед, як фехтувальник, як плавець, уперед, уперед, із не моєї оселі в коридор, до туалету.

Облегшуюсь, випорожнююсь, напнуте черево поволі стухає. Голова тріщить. Є вода? Відкручую чотиристоронній кран із наліпкою блакитною, як Virtuti Militari, немає води, давно вже немає. У відрі є, Анєля принесла чи інший хтось.

Споліскую сидіння водою з відра. Потім умивальник, кран, стругає в порцелянову раковину вмивальника, вода, п’єш? П’ю. П’ємо. П’ємо.

Учора: міська управа оголосила список із двадцяти двох пунктів безплатного набору води. Узяту з тих пунктів воду перед уживанням належить кип’ятити. До сраки це. Споліскую лице, поливаю розпухлу голову рештою води, череп скрипить, чую, як скрипить мій череп, зсередини напухлий мозок напирає на кістку, ззовні морозить її крижаний струмінь, підношу голову. Бачу себе в брудному дзеркалі.

То я. Константи Віллеманн.

А ще наслідки вживання спиртного. Конкретно — вина, останніх чотирьох пляшок, на самоті, за кухонним столом, загризаючи їх хлібом, який Анєля спекла на бритванці, натертим часником і посоленим хлібом. Останні чотири пляшки. Немає більше вина. І не буде більше вина. Дурня, вино завжди буде. Але не для мене.

П’ятдесят третій день тверезості типу ем. Чотирнадцятий день німців у Варшаві. Випивання на самоті, а від середини другої пляшки виспівування розпусних пісень, за третьою — патріотичних, так воно є, а за четвертою плач, плач, плач. Крізь прочинені кухонні двері, у шпарину, визирає заспане лице Анєльки, пан чогось бажає? Геть, шмаро, геть, стара курко, самотності мені треба, в моїй трагедії та в трагедії мого міста бажаю самотності, а ще п’ятої пляшки бургундського бажаю, але нічого не можу дістати!

Але перед Анєлькою вибачатись не треба, вона звикла. Звикла, що пан, коли нап’ється, то зривається на цілий світ і на людей. Ну такий уже пан є. Такі вже є пани.

Пригадую собі ті верески, коли дивлюся в дзеркало. Її собі пригадую: Анєля, стара швачка, сестра служниці мого тестя. Ховаюся в її квартирці. Вона спить на кухні. Хазяїв, у котрих вона винаймає приміщення, немає. Втекли. Я не втік. А зараз дивлюся в дзеркало.

То я. Сковтане волосся, бліда пика, дводенна щетина.

І щойно зараз усе доходить чи радше повертається: поруйноване місто, вже не моє. Геля і Юрчик у нашій оселі у ведлівській кам’яниці на Мадалінського, мобілізація, облога, капітуляція. Стажинський марить щось про німецьку армію, котра зганьбила себе, воюючи з бідним населенням Праги, про ордени, прострочені виплати військовим, про божевілля Ксика та його чорні вуса, про післякапітуляційний перехід із наших позицій під Сєлецьким парком і на Парковій до казарм на Шволежерів, де маємо чекати переходу в полон, а я не йду в полон, маячня про те, що треба далі воювати, полковник мене пускає, йди, йди, то свята думка, треба воювати далі, мій пістолет закопуємо на подвір’ї в назаретянок на Черняковській, разом зі зброєю кількох побратимів, потім спалюємо в печі мундир, навіть чоботи, хоча шкода чобіт, смердить жахливо, не йду в полон, навіть мови немає. А раніше, водночас із мобілізацією — обіцянка. Тверезість. Після капітуляції обмежена до тверезості типу ем, звідси вчорашні останні пляшки вина, де тепер брати вино? Ніде. Переховування, цирк на дроті!