Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 85

Контрастом до сонячного велелюддя на березі — освітлена однією свічою печерна церква. Антоній десятий день не ївши — не пивши, просить він Бога врозумити Ярослава, але Бог мовчить, не приймає молитву Святого.

Панорама Дніпра, густо встеленого — від берега до берега — кораблями. Заходить сонце і кораблі з руськими воями поглинає символічний присмерк. На крутому пагорбі Берестового — одинока постать князя Ярослава.

Царгород. Стривожений тьмою воїнства, що сунеться Чорним морем, імператор посилає навперейми Володимирові послів на перемовини. Але пихатий Володимир прогонить їх, не скориставшись дарованим небом шансом.

На тлі кривавого морського побоїща, крупних планів спотворених люттю облич — бліда тінь Антонієвого стражденного лику. Горять руські кораблі, падають у бездну чорноморську хоробрі русичі, з ганьбою тікають уцілілі кораблі з поля бою, але їх настигає караюча Господня десниця — здіймається буря, безумні хвилі трощать кораблі об прибережні скали. Тільки зграйка їх виривається з пастки і допливає до Варни, але й тут на войовників чигає з військом дунайський воєвода Каталон…

Антоній просить Бога не позбавив його своєї благодаті за безсилля перед немудрими великими світу цього, а може — за те, що надто переймався мирськими ділами? І знову вертається Антоній до печер, подалі від світу, і спокутує гріхи, вгризаючись заступом у надра землі, денно і нощно, без їжі і води, в палких молитвах, оплакуючи русичів, яким стала останнім притулком морська пучина…

ПЛАЧ ПРОРОКА

(До історії питання)

Пророкування поразки русичів у поході проти Візантії князь сприйняв як чаклунство Антонія. Лиха й нерозумна образа князя чорним вороном долетіла до печери Святого, вразила і засмутила, хоч і передбачав він наслідки свого переступу проти волі князя. Убитий страшною вістю з-під Царгорода, Ярослав виливає свій гнів на Антонія, який на той час гірко карався, вимолюючи в Господа спасіння руським полкам.

«…Споживав він сухий хліб і пив води в міру — і то через день, а іноді через два; іноді ж не вкушав цілий тиждень, пильнуючи день і ніч копав своїми руками більшу навпроти попередньої печерку.

Налякані поразкою руського воїнства, вражені пророкуванням Антонія, кияни приходили, приносячи йому потрібні припаси і просячи благословення. Другі ж бажали жити з ним у печерах».

Популярність Святого серед народу у час скорботи ще дужче розтроюджує гординю князя. Він кличе до себе Антонія, називає його відуном, волхвом, погрожує розправою.

Антоній прощає мимовільний гнів князеві, якого поважав, і, власне, ставив на київський стіл. І не перечить. Він вирішує йти геть з очей князевих. Перечекати в Чернігові немилість. Відхід Святого з братією охолоджує пекельний вогонь, що палив князеву душу. Поганьблений невдалим походом проти Візантії, власною недалекоглядністю та ярою злістю на пророка, Ярослав Мудрий, кличе Антонія назад. І той повертається — мусить заради і во ім'я держави.

І попливла перед очима Мирона панорама Дніпра, збуреного негодою. З крильця княжої резиденції у Берестові Ярославові видно, як сердиті хвилі не підпускають до Києва сиротливі зграйки військових кораблів. Боже мій, як їх мало повертається до берегів рідних! А син його — чи живий, чи годує білим тілом темних риб у морській пучині? Гой, князю мудрий, та не розумний, що діяти маєш тепер? Цвітом руським встелене дно Чорного моря. Обезкровлена, знесилена земля вітча! Ворог зі степу голодним оком позирає на Русь і Київ. Голосіння юних вдів, матерів і дочок над Дніпром розносить холодний вітер. «Ой, Ладо, мій Ладо, ти моя розрадо, звідкіля чекати, звідки виглядати?». І чує Ярослав — розірветься його серце. Знає, карає його Бог за те, що не послухав ради Антонія: «Не зазіхай, князю, на чуже, бережи державу, як зіницю ока, бо виплачеш її!»…