Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 87

Мені було жаль смутити ці чисті душі, спраглі Бога, і я думав, як гірко було Сину Божому відати наперед про зраду Іуди і відступництво Петра і про велику довіру Господа до людини, якій він дозволяє вирішувати самій свою долю навіть переступом проти Божих заповідей. Поглядав я на втомлених потопом братчиків і бачив, як відходить по першому сніжку купецький син Никифір, затуживши за златом і розкошами вітчого дому, як жага молодеча штовхає у вир плотського гріха боярина Сильвестра. Сильвестр раз по раз летить поглядом розчарованих очей до засланої дощем сірої плями виходу, і тоді я чую торжествуючи сміх диявола, що бродить довкола печер, і вонь сірки, і прошу Господа, щоб відвернув спокусу від брата мого… Але чую крик знадвору і кидаюсь туди, хоч знаю, що то брата Петра змивають водяні потоки і несуть вниз, до Дніпра… Він врятується, щоб загинути від стріли печеніга…

Я бачу крізь роки, відаю долю кожного, і свою відаю, і дух мій слабне під вагою цього знання. Знаю, що не заспокоїться душа моя одним земним життям, що раз іще дух мій в тяжку годину повертатиме Господь на Русь-Україну, сказавши: «Іди, бо ти потрібний мені там». І я повертатимусь — мучнем істини, звитяжцем свободи, поборником державності — во плоті мандрівного філософа, поета-пророка, дивного чоловіка, який через тисячу літ шукатиме корінь всіх наших бід і нещасть…

І не знайде, як і могили моєї. Але — чому, Господи? — питав я не раз.

І був мені одвіт: — Бо не має земного пристанища дух м'ятежний.

Наразі злива вщухає. Розпогоджуються небеса і з печери виповзають мокрі втомлені братчики. Як старозавітний Ной, що твердь узрів, впав я на коліна і довго молився та восхваляв промисли Божі. І розпогодилась душа моя, і зір став гострий, і побачив я круг печерок убогих по всій горі Берестовій величні храми Господні, і багато синів руських, що не спокусившись князем тьми стануть світильниками мудрості і благочестія, і прославлять Русь на віки віків… І був серед преподобний Феодосій, що прийде до мене дванадцятилітнім отроком, і Нестор-книжник, пострижений сімнадцятилітнім…

І далі молився я, і Господь просвітлював розум мій видіннями, що до решти з'ятрили душу мою. Бачив я розквіт і погибель Русі, бачив її поганьблену войовниками, у ярмі і на колінах, бачив розтерзану братовбивством криваву руїну, вкриту безневинно убієнними… Один за одним виринали з кривавиці темні лиця лукавих тіунів, запроданців воєвод, і продажних бояр у продажній Думі, і зрадливих князів, оточених лукавими хозарами і розбійними варягами…Тисяча літ промайнула перед очима моїми, а радості душа не спізнала, бо нічого не змінилось на землі моєї Русі-України.

І спитав я ридаючи в Господа мого: — Пощо ж Ти сподобив мене привести мене на гори ці, коли знав, що молитви і труди мої всує?

І по словах цих раптом побачив я рай і впізнав рідні смарагдові гори і луки, впізнав срібну бинду Дніпра, впізнав церкви злотоглаві, і почув благовіст. Але — лиш на коротку, як спалах зірниці, мить.