Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 86

— Кличте Антонія, — каже князь, — бийте у дзвони церковні, служби правте, моліться за безневинно убієнних, вимолюйте прощення мені…

І вдарили дзвони по цілому Києву…

На весь екран — мученицький лик Антонія. Його монолог на рухливому калейдоскопі подій, минулих, тогочасних і прийдешніх.

«Не прозьба князя, а заупокійний дзвін по церквах і монастирях київських повернув нас з півдороги на Чернігів. Хоч і верталися ми з братією лісами дрімучими, але бачив я кораблі, що надсилу просувалися до Києва хвильним Дніпром, і втомлених воїв, і темного, як хмара Володимира, що сидів понуро на кормі, і ще темнішого від горя і ганьби Ярослава на високім крильці хоромів. І молитва моя була коло них. Хоч і велено мені було йти в Берестове на розраду князеві, але пішов я до пристані, де вже зібрався, голосячи, київський люд. Головно жінки та діти. Сироти сиротами. Як і ті, що вертались в уцілілих лодіях».

— Святий отче, — залементували вони, уздрівши мене. — Не покидай нас. Вертайся в печери, стань, як і був, мудрістю князя, його розумом і совістю. Бо інакше — горе нам і погибель!

Люд голосив, а я молився, просив у Бога благодаті Руській землі нещасливій.

А на ранок, у святий день Успіня Богородиці, явився пішо самотою до печер запечалений князь. І возрадувалось моє серце його приходу, і дякував я Пречистій Матері Божій, що вимолила в Бога прощення князеві, і пообіцяв, що возсіяє над Києвом храм Успіння Пресвятої Богородиці…

І знову — панорама Києва. Місто як вимерло. Печальними тінями снуються жіночі постаті. Темніє небо. Тиша, як перед бурею. Раптом — хмаролом! Лавина води накриває землю. З водяної пітьми камера пірнає в підземелля. Голос Антонія за кадром:

«Сум і смута впали на стольний град. Київ поминав своїх синів-лицарів. Навіть природа і та затужила, заплакала. Розверзлися хлябі небесні холодними проливними дощами, похмурими, без грому і блискавки. Срібний Дніпро потемнів, посуворів, став непривітним, сірим і клекотливим, як важкі оболоки над ним. Потоки каламутної води, що ринули з гір, залили вхід у печери, обвалили стелю. Не покладаючи рук, рятувала братія свою обитель: вигрібала намул, відводила плинну воду, укріплювала підпорами зводи, перериваючи роботу лиш задля молитви та спожиття пищі. Краєм ока спостерігаючи за мокрими, втомленими братчиками, я казав їм, що «Господь посилає нам перше найлегше випробування. Будуть — тяжчі, будемо гнані і осміяні, і не всі вистоїмо. Тепер вас дванадцять — число апостольське, і буде ще більше, але декого не буде».