Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 84

Але й це «відкриття» мало печалило. Смутила душу тільки втрачена надія, що колись йому вдасться підбити керівництво на зйомки історичного телесеріалу. Однак тепер переконався, що хазяям голубого ефіру пофіґ його серіали, як і все решта, що не «робить гроші». Як пофіґ усім і ця держава, й історія, й мистецтво…

— Варяги, кругом варяги… — Знову розпалювався Мирон, уявно приперши до стіни уявного директора «Епохи — 2000». — Проте — ні, не варяги, бо ті хоч навчили нас воювати, і не хозари, бо ті торгувати навчили, і не обри з печенігами, бо ті, принаймні, тримали на сторожі наш бойовий дух. Ви — гуманоїди, роботи-гуманоїди… засланці темних інопланетних сил… коротше кажучи, засранці!

Вражений таким історично-космічним звинуваченням, уявний директор лиш бульки пускав та молив Волинця відпустити його, безневинного, з миром.

І Мирон уявно відпускав невинного паскудника з миром, як відпустив уже давно з миром усіх начальників, всіх вождів і провідників нації, лящиків, сомиків, і. бунів, всіх маньок, відпускав за дніпровою водою, і звільнена від баласту душа його птахом летіла до золотих маківок Києво-Печерської лаври, в останній надії, що її там, на небесних лугах, почують.

ПЕРЕДЧУТТЯ ГАНЬБИ

І знову змістились часові площини, і постав перед його зором Київ 1043 року. Ярослав Мудрий, володар могутньої величезної держави, одержимий мрією підкорити Візантію, здобути Царгород і зробити його столицею світової імперії Русичів. В похід на ромеїв збирається його найзавзятіший до брані син Володимир, внук успішного збирача руських земель Володимира Великого. Червень. Кораблі з 100-тисячним військом відчалюють від пристані. А берегом, вниз по Дніпру, вирушає з полками воєвода Вишата…

Проводжати хоробрих воїв вийшов весь стольний град на чолі із князем. На піднесені київські купці — це смерть одного з них, купця Маврикія, спонукала Ярослава до помсти.

Не видно на березі тільки Антонія. Даремно «шукає» його камера серед збудженого люду, на пустинних вулицях та храмах Києва, нарешті, «зазирає» в печеру і «бачить»: страшні передчуття терзають душу преподобного Антонія. Чекає погибель і ганьба на русичів, котрі забули, що оправдати можна лиш визвольні війни проти супостата, та не посягання на свободу інших… Не праведна, не оправдана ця нагла війна… що спустошить молоду силу і снагу Русі…

— Князю, не гоже тобі, великому і мудрому мужеві, піддаватися намові серебролюбців. Не на їхнім багатстві тримається Русь-Україна, а на завзятті й відданості народу твого, — казав Антоній, перепинивши вранці комонного князя біля воріт. — Поважай свій народ, князю. Не посилай на погибель вірну — великою неславою вкриє цей похід і військо руське і Русь — Україну. Пошли послів до імператора. Я сам готовий вирушити в дорогу.

Але не слухає його Ярослав. Буває, що й мудрих покидає мудрість — від гордині поганої…