Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 69

«І взяв тоді знову він заступ, і денно й нощно став рити своє останнє пристановище на грішній землі».

ЗАДЗЕРКАЛЛЯ

В офісі просвітницько-поступовської громади «Кобзар» було велелюдно, радше цю велелюдність створював відставний адмірал і нардеп Козлорожин, який заявився у видавництво «Кобза» з рукописом власної історії Чорноморського флоту. Громовий голос Козлорожина і солдафонські манери помітно гнітили й так загнічене національною ідеєю незбориме воїнство, але воно мусило терпіти з огляду на те, що у свій час адмірал Козлорожин прихилився на бік (ще не відомо з чиєї ініціативи, чи то пак за чиїм наказом) України, пройшов у парламент по найглухішому і найпатріотичнішому гірському виборчому округу. «Раді пєрємогі» адмірал не пощадив свою «вєрную рускую жєну Клаву», забув її у сонячному Севастополі — «славі рускіх моряков» і одружився на щебетливій ґаздинці кафе «Довбушева Дзвінка», спеціально прикріпленій до нього на час виборів місцевою владою, «аби сокотала пана кандидата в пани депутати».

Із адміралом Мирона в'язали, можна сказати, родинні почуття: щебетлива ґаздинька виявилася тою мовчазною дикункою, тою зрадливою Дзвінкою, чия спідниця не раз заступала малиновим дзвоном йому сонце в Карпатах, і мо' заступила би навіки, якби її колишній Довбуш рогатий та не був таким бевком. Отакий іронічний ляп судьби… Такий збіг дурних обставин. Це ж треба було, щоб Мирон взявся знімати двадцятихвилинний фільм саме про цього героя української оксамитової революції… про його дві любові: до України і Дзвінки.

Вони впізнали одне одного, але зробили вигляд, що ніколи не бачились. Це було на Великдень, коли Мирон приїхав у гори, аби зафільмувати зустрічі-розмови адмірала з виборцями. Із барвистого натовпу гуцулів, що зібралися віншувати свого обранця, вона вирізнялася, як великодня писанка серед крашанок. Та й стояла осторонь згорда на високім порозі свого кафе. Так вона і зосталася стояти у тому фільмі, який промелькнув по якомусь каналу і навіки осів у їхній вбогій сімейній фільмотеці.

Нема де правди діти, ця романтична любовна історія попервах його трохи… муляла. Як цвяшок, що підступно виліз крізь підошву чобота. А відтак призабулася, і може, й зовсім зітерлася з пам'яті, якби не адміральська кокарда суперника, що час від часу мелькала на святкових військових парадах. Проте зараз Миронові було не до спогадів. Його хвилювало одне: поки адмірал торпедує видавничих дам, встигнути заскочити до керівництва громади і одверто сповістити йому про свої кінематографічні плани.

Керівництво, до болю в суглобах схоже на сільського дячка позаминулого століття, спочатку знітилось, далі засоромилось і нарешті спитало:

— Перепрошую, фільм має бути про яке крило визвольного руху?

Мирон з розпачу мало не вилаявся: вони що — розігрують його? Але побачивши святенницький вираз керівного обличчя, зітхнув: