Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 67

Він так розгубився, що навіть не спромігся приховати свого… навіть не розчарування, ні, а радше — потрясіння. Правда, через силу схаменувся, взяв її валізу, підкликав таксі, повозив по Києву, нагодував в якомусь затрапезному ресторані, пошкодував, що не може її запросити на студію, показати, як обіцяв, весь кінопроцес, бо несподівано виїздить на термінові зйомки, відвіз на вокзал, і всю ніч прокатувався в муках совісті та сорому за власну слабкодухість і боягузтво. Зоя більше не написала йому ні рядка. І він поволі вилікувався від потрясіння.

Тоді він був молодий, розбещений увагою вродливих, яскравих, знаменитих жінок. Однак тепер бажав тільки доброї, співчутливої жіночої душі, все-таки сподіваючись, що соціально активна, відома жінка не може бути фізично ущемною. Тай краса жіноча — поняття відносне…

Та десь в глибині душі Мирон усвідомлював, що телефонний роман із таємничою боркинею за людські права йому потрібний не стільки для романтичного стресу, як для осмислення любовної лінії фільму — Антоній і Доброніга.

… Тепер Миронові здавалося, що зустрілися вони не в молодості і не на невольничім ринку, і не на горі Афонській. Що доля їх довго водила світами, довго терзала сирітством і гріла надією, довго випробовувала, доки не звела на дніпрових пагорбах в часи, коли «Бог прославив Антонія так, що він засіяв у Руській землі різними чудесами, надто ж даром зцілення і пророцтва… Коли преподобний старець зцілював київський люд не лиш молитвами, а й зіллям, яке сам споживав, благословляв і подавав як лік, і хворі, прийнявши його, якою б недугою не були одержимі, ставали здоровими».

ПРИХІД

Отже, Доброніга таки прийшла до Антонія. Можливо, за зіллям для сина від того варязького татя, або для внука… А може, зійшла до печерки його черницею одного із монастирів, яких на той час чимало набудували греки, в лиху годину, коли Київ стольний безбожно косила чорна чума, сама — хвора і немічна, не відаючи, що святий старець — це її коханий Мирко?..

Мирон знав: сцена їх зустрічі має бути правдоподібною, реалістичною як сцена зустрічі літніх, побитих життям людей… Словом, буденною. Хоча — ні і ні! Не буденною. Тільки не буденною. Радше зустріч брата і сестри, душі яких переповнені святою любов'ю до Бога… Тільки — любов'ю до Бога — благодаттю, яку вони вистраждали довгими роками покаяння, боротьби з гріховним світом і власною плоттю… І раптом — спалах і сполох! Потрясіння! Сліпуча блискавка прошиває печерну благодать святого анахорета: він впізнав її! Душа його мертвіє — від жаху чи жалю, що могло бути все по-іншому, і він міг бути — іншим: воєводою, боярином, купцем, утішатися доблестями, багатством, розпустою?.. Чи златоустом-бояном, що, медів обпившись, співає п'яну хвалу сильним світу сього… Або тліти в сирій землі поганином, убитим завиграшки розбишакою варягом… Господи, скільки шляхів спокушало його у світ заколотний, скільки широких шляхів вело в тартарари! Якби… не заступила Будимиру світ Доброніга, юна і чиста, як роса на рясті, дівчинка, що, не відаючи, не бажаючи того, навернула буйного отрока на вузьку крем'янисту стезю до Бога… Тож хіба він яко християнин не мав бути вдячним їй? Не мусив би любити братньою любов'ю?.. Міг! Міг… коли б не той спогад незнищенний плоті, що жив у його умерщвленнім покаянням і аскезою тілі, в його монашестующому єстві такою торжествуючою радістю, такою солодкою знемогою, що він часом не відав чи то була кара Божа, чи благодать. І часто йому здавалось, що через це страшне незнання, цю лиху невідомість всім своїм трудолюбним покаянним життям так і не сягнув він благодаті житія рівноангельського, не осінив його Господь небесним благословенням. Та водночас і сльози радості зрошували його лице, що милостивий Бог ще дарує йому час покаяння.