Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 68

«…надибав я річ гіршу від смерті — то жінку, бо пастка вона, її ж серце — тенета, а руки її — то кайдани!..»

Бо що відав він у дні свого отроцтва і юності, перебуваючи в темені світу цього і не пізнавши Господа свого? Жив, як звіря лісове, і світлом йому була біла дівчинка, тоненька, мов заблуканий у лісі сонячний промінчик. Дівчинка пахла зозулиними слізками, і шкіра її була ніжна і прохолодна, наче пелюстка сон-трави. Він пестив її круглі і тверді, як лісові яблучка, груди, цілував білу лебедину шийку, спивав меди вишневих вуст, безуміючи від спраги випити її всю, до краплі, мов джерелицю, шаліючи від пожадання злитися з її запахущим тілом, спалахнути зойком щастя, наче цвіт таємничої папороті. І це сталося. На одну коротку мить, що стала для нього вічністю.

«…хто добрий у Бога — врятований буде від неї, а грішного зловить вона…»

«Господи, волала душа Антонія, прости мене, многогрішного, але не я сотворив жінку жінкою, а чоловіка чоловіком, не я придумав жагу життя і продовження в іншій істоті, не я виліпив плоть свою грішну і вдихнув у неї буремний дух… Якби моя воля, то поселив би душу свою у дупло всохлого дерева, в розколину каменя, безплідну землю пустелі. І знав би твою благодать. Господи, Царю небесний, Утішителю, Душе правди! Зглянься на мене і помилуй мене, грішного раба Твого, і відпусти мені, недостойному і прости все, чим нагрішив, як людина і не як людина, а гірше скотини, вільні мої гріхи й невільні, відомі й невідомі, що через молодість, або недобру науку, або через зухвальство чи малодушність сталося… Очисти, Господи, грішну душу мою від усякої нечистоти душевної і тілесної, охорони мене, Господи від пустих думок і недобрих бажань, що забруднюють мене. Поможи ж мені, грішному, покаянням очиститися і бути достойним твого помилування і прощення, Господи».

Мирон плакав. Молитва святого Антонія звучала в його єстві з такою силою, нібито на літургії в Успенському Соборі. Кожне слово резонувало в його випаленому цинічною суєтою мозку, і діткалося його маловірного розчарованого серця.

«…чого ще шукала моя душа, та не знайшла: я людину зустрів одну з тисячі, але жінки між ними всіма не знайшов».

Мирон знав багато жінок. Але жодна з них не була Добронігою. Він пив їх, розпалений спрагою невтоленної хіті, як лось каламутну воду, занечищуючи і без того збаламучену душу… Мирон плакав, і не слухав, як перечить затято його друге, компромісне «Я», мовляв, лукавиш, хлопче, виправдовуєшся, бо всього було, і чистого, і паскудного… І ніхто не неволив, і нема чого перекладати власні гріхи на чужі плечі…