Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 71

— Не треба продавати, адмірале, останній корабель ані москалям, ані туркам, ні ляхам, ні варягам з печенігами. Подумайте про себе: кому потрібен адмірал без флоту? Нікому, як і кіно про адмірала без флоту…

Мирон відпускає адмірала думати і йде, похитуючись, як по палубі, до виходу. В голові застряла скалкою фраза чолового «просвітителя»: «пораджуся з Центральною Радою»… як голос з задзеркалля історії…

ПАУЗА

Безрезультатні митарства стомили, але все-таки не зламали Мирона. По-перше, його не так-то легко було зламати, а по-друге, мав переконання, що чорна смуга невдач — то лиш випробування на право і готовність до успіху і слави. Так було у його житті завше. Здавалося часом, от-от зламається хребет під тягарем розчарувань, аж тут, як грім з ясного неба, неждано-негадано — просвітлення… По-третє, йому подобалось, коли матеріал чинить опір… Це збуджувало, розбурхана адреналіном кров клекотіла в його жилах, мов зграя орлів, піднімала на крилах над буденщиною, і він знав: рано чи пізно, а перемога буде за ним.

Шаленство вдачі і несамовитий трудоголізм часто перетворювали його на відлюдька серед людей, анахорета на святі життя. Позбавлений таланту мімікрії, найменшої здатності до адаптації, він завжди випадав з контексту, не вписувався в повороти, випирав із пристойних ситуацій, як шило з мішка. Чоловіки остерігались його різкості, максималізму, жінки — постійної душевної не влаштованості.

Тож натхнений власним гірким досвідом, Мирон вирішив перепочити від суєти мирської, усамітнитись, присвятити скороминущий час думам про вічне, книгам і розгадці таємниці свого головного героя преподобного Антонія Печерського. Водночас перечекати власний погром на студії і неприємний інцидент з Муржаком. Тоненькою павутинкою, що зв'язувала його з грішним світом, був телефон і можливість чути голос Доброніги. Єдине, що стримувало його телефонувати їй — не любив, щоб жінки бачили його поверженим. Як Мирко з Любеча. Якби мав можливість, бодай гріш за душею, то майнув би вслід за ним по Дніпру, в Туреччину, Грецію… Хоч світа побачив. Але… видно суджено йому перебути смуту у холостяцькій своїй печерці на тринадцятому поверсі висотки, загубленої в нетрях Лівобережжя.

У КОТЛІ ПРИСТРАСТЕЙ

(До історії питання)

Змирившись із реальністю, Мирон знову і знову перечитував «Києво-Печерський патерик», всі авторські «Історії України», що стали доступними в останні роки, матеріали сучасних істориків, які стосувалися Київської Русі…

Безперечно, з десяти років свого побуту в Візантії Антоній не потратив марно жодного дня. То вже згодом літописець напише в його «Житії», нібито сидів він у печерці на Святій горі Афон, голодом та молитвами виснажуючи плоть свою. Звісно, сидів, але затворником не був, а жадібно пізнавав православний світ, пірнаючи з головою у кипучий котел інтернародної Візантійської імперії. Пройшов нею вздовж і впоперек, вивчаючи мови і звичаї, медицину і філософію, історію та право. Душа його трудилася задля землі Руської, знаючи, що дає їй раду князь Володимир. Аж до того дня, коли він зрозумів, що пора повертатись на рідну землю…