Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 33
Галина Тимофіївна Тарасюк
Достеменно, що, прийнявши разом з християнською вірою її тодішній аскетизм, князь, недавно ще веселий гультіпака, жінколюб і медоріз, влаштовував киянам щорічні багатоденні храмові свята не тільки від щедрості, а щоб потішити і свою праведну душу. Казав: «Русі єсть весліє пити, не можемо без того жити». Як усім колишнім великим грішникам, Володимиру подобалося бути праведником, але не міг він подолати у своїй слов'янській душі жагу веселощів, кохався і пісні задушевній, і в слові влучнім-пишнім про ратні звитяги славних пращурів, про переможні походи русичів. Про власну славу Володимир теж дбав, тому й садовив на пирах в один ряд із дружиною своєю гуслярів та боянів.
З ПИРУ — ПО МИРУ
І знову безгучно застрекотала біля Миронового вуха уявна кінокамера, і попливла перед очима панорама княжого Києва. У княжому дворі, на пагорбах довкола — стоїть пир горою. За тесовими столами ближче до князя — дружинники, бояри, монахи і купці, далі — люд простіший, а ще далі — просто на траві бенкетують худі та вбогі раби Божі і княжі. А з двору, від князівських комор, все від'їжджають і від'їжджають вози, повні риби, дичини, хлібів, діжок з медом, рідного та заморського овочу. То для болезних, старих і немічних, тих, хто не зміг явитися на княжу щедру трапезу.
Обіпершись на стіл, слухає Володимир златоустів-боянів. Його пильний веселий погляд, то ясніючи, то темніючи, затримується на наймолодшому. Люба князеві і нелюба спів-розмова отрока про те, як
Нагло стихає шум пированія. Погляди знаті і дружинників прикипіли до князя. Але князь мовчить. Впізнає Володимир в юному боянові того отрока, що ввірвався був у його гридню навесні, прикрившись чорноризцем. Пізнає і, на диво всім, не обурюється, а, собі на диво, думає, який вийшов би проповідник палкий віри християнської з цього боянчука! Вчора лиш з дебрі, а говорить, як мед точить! Куди тим вченим грекам! Який би єпископ з нього вийшов! Який митрополит!.. Не було б йому рівних ні на київських горбах, ні на горах афонських.
— Як тебе величають, молодче? — запитує князь, дослухавши гнівну билину юного бояна.
— Будимир, князю.
— Той, що будить мир… А чого ж ти, отроче, гнів будиш, коли на роду тобі написано будити мир? Не відаєш? А чи відаєш, хто уславив вуя мого Добриню? Чи не ти? Гой і строптив єси… Зачекай, а чи не ти буянив у хоромах моїх? Чи не про тебе щодень чую речі похвальні від Іларіона, що не по літах зело храбр і не лиш силою, а й умом могуч? Вже відаю — про тебе. Що ж вволю волю Іларіонову — й велю їхати тобі разом з ним у Візантію, на Афон-гору, походити по монастирях, набратись розуму і благодаті, придивитись до законів чужих, може й нам який пригодиться. А найдужче волію, аби пізнав Бога не лиш душею, а й умом. Во славу землі Руської.