Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 32

— Зірви мене, Мирку, я від болю помічна… А я силу даю богатирську… А я смуток розраюю… розум осяваю… а я від смерті вертаю… а я… а я… пізнай мене, Мирку…

— Гей, парубче, лови! — пікнув хтось над його головою. Глянувши вгору, Мирко угледів хитрющий писочок вивірки на сосновім сучку і відчув щиглик лісового горішка на лобі.

Дівочим сміхом пирснув гурт молоденьких сарночок і дременув у хащі…

Чи то йому сниться, чи привиджується: рідний праліс, ще вчора непізнаний і незбагненний, а часом і ворожий, здавалося, замкнений на сім замків, раптом розчинив перед ним свою зелену браму і впустив у свою таємницю, свою сокровницю, у те, що великий книжник Іларіон назвав би ДУШЕЮ…

* * *

… І не відав Мирко, розкошуючи на буйнім пиру пращурів, як палко молився Іларіон за його душу, затворившись у їхній печерці від шаленства купальської ночі, від тьми-тьмущої вогнів і вогників-світлячків, якими мигтіли далекі ліси, що навіки поглинули нерозумного буйного Мирка.

Тож коли вдосвіта, по молитві зібравшись на службу Божу, побачив Іларіон біля печерки Будимира, що спав солодко сном праведника, уткнувшись щасливим лицем в оберемок зів'ялого латаття, то не впізнав його…

І може, ця невпізнанність Миркова, ця внутрішня зміна, яка осявала все його молоде, дуже тіло, і наштовхнула Іларіона на думку просити Князя відправити разом з ним до Візантії, у землі святі по мудрість Божу і цю бунтівну душу, що горить-палає в пошуках істини.

Іларіон не буде будити Будимира. Хай спочине блукалець перед тим, як вийти на дорогу… Іларіон ще має час сповістити про свій рішенець.

БОЯН

Повертався Мирон додому мало не перед самим закриттям метро. Він любив ірреальну атмосферу майже порожніх пізніх електричок. Втомлені працею, або ж навпаки — збуджені гулянкою пасажири нагадували йому героїв сумного абсурдного фільму про поїзд, який їде в нікуди. Сам же він спостерігав за цим дійством мимохіть, заклопотаний балансуванням на линві яву між навом і правом. Іноді він не знав, що реальніше — час довкола нього, чи час, сконцентрований в його уяві.

І тепер, втупившись байдуже у своє відображення у темнім вагоннім вікні, Мирон думав, хто ж все-таки напоумив спраглого подвигів Будимира шукати істину (Бога? себе?) в далекій Візантії: купці? Іларіон? громада перших київських християн? князь? чи промисел Господній?..

Радше, все купно, і все — з волі Вищої. Безумовно, князю Володимирові, зачарованому християнством, були потрібні священики-русичі. І пригадавши зустріч з відважним юнаком з Любеча, озлобленим засиллям чужоземців, він вирішує розшукати його і відправити по науку й істину на Святу землю. Можливо, про буйного отрока, котрий виявився ще й самородним златоустом, нагадав князю Іларіон, або Володимир Красне Сонечко сам почув Миркові билини на одному зі своїх знаменитих спасівських пирів…