Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 35

… Він бачив, як та далека, віддалена від нього тисячоліттям, кохана, та золота його душечка, похитнувшись, падає за борт, у позолочену сонцем темно-синю дніпровську хвилю… Інакше не може бути: або воля, або смерть — тільки не рабство для дівчини доброго руського роду.

Що було потім? Що буде потому — хтозна… Може, течія принесе Добронігу до жіночого монастиря десь на Видубичах, або вирятує її якийсь рибалка і зробить своєю жоною, або той же всюдисущий-невмирущий Яритник, тільки не повідає про це Будимирові, приреченому на іншу дорогу і долю іншу…

На своєму не такому вже й короткому віку Мирон не раз переконувався, що нема нічого випадкового на цій землі. Лист Лариси ще більше переконав, що його Доброніга десь зовсім поряд… За якусь мить від його життя, на відстані його самотності. І вона от-от перейде йому дорогу…

У ГРЕКИ…

За три дні відпливав Будимир з купцем Варфоломієм у Святу землю. На кормі посольського човна в голові флотилії під білими вітрилами темнів непорушно здеревілим ідолом Іларіон-чорноризець.

Мирон бачив водночас, як відчалює від берега купецька лодія з Мирком Любечанином, як спливає вниз по Дніпру — голубою дорогою з варягів у греки, і як даленіє пристань, а за нею — Поділ, а далі весь стольний град Київ з княжою гридницею на найвищім горбі, і тісною печеркою — на нижчім.

І раптом кольнула у вічі тонка, мов кістяна голка, постать, увінчана гостроверхим каптуром. Яритник! Відун-чарівник стояв на березі під Берестовою горою, при самій воді, нікому невидимий, крім Мирка. І відчув Мирко як по живому пришиває його та схожа на голку примара до даленіючого рідного берега.

* * *

Аби було дешевше, Волинець збирався замовити човни на одному з лісокомбінатів Чернігівщини, навіть їздив туди, показував креслення, малюнок — як має виглядати лодія. Важче було б, звісно, з відрядженням на натурні зйомки до Туреччини та Греції, але можна обійтись цілком Кримом, де те ж саме море і скелі, та Києвом… Хіба в цьому правда? Правда має бути в самій ідеї його фільму…

Відпливав Мирко Любечанин у Святу землю з першим опалим листом. І несла течія його човен на дванадцять весел, як листок по осінній воді. І не відав Мирко Любечанин, що через тисячу років з високого дніпрового берега дивитиметься у слід йому сивий чоловік і заздритиме…

Відпливав Мирко-Будимир у Святу землю, а на печерські погорби ступав Мирон Волинець — щойно зарахований першокурсник кіно-факультету Київського театрального інституту, який на початку 60-х розташували в приміщеннях вчорашнього монастиря, а нині Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Солдатська форма свідчила, що він — чоловік бувалий, а монолог Васілія Тьоркіна, який він прочитав екзаменаторам та «на відмінно» написаний твір на тему «Слова о полку Ігоревім» — що він ще й чоловік свідомий, готовий двигати вперед український радянський кінематограф.