Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 31

А старий Яритник лиш лукаво усміхнувся у довгий вус на потаємні Миркові здогади.

І щоб зовсім не перелякати парубка, розповів, як чудом врятував його від смерті воєвода дніпровий — ропухатий та зелений Водяник, як приніс на спині до самого Трухана — невловимого відуна, а той його виходив, як ото тепера він виходжує Мирка.

І тільки по тих слова роззирнувся Будимир, і побачив, що живий-здоровий сидить в очереті Труханового острова, а навпроти височіє вечоровими борами стольний град.

— Під самим носом у князя?! — здивувався Будимир.

— А що нам до князя і його попів?! — і собі зчудувався Яритник. — Тепер ми прості рибалки: ловимо рибку та продаємо на подолі лінивим міщухам.

— А чи не візьмете й мене до гурту?

— Е ні, — враз запечалився аж ніби Яритник. — Бути тобі з нами лиш до Купайла, а далі мусиш вертати на гори, до Іларіона і Князя, бо в тебе, Будимире, своя дорога, що поведе тебе по далеких світах, і поверне назад, на Русь. Я вже бачу її… до величі і слави, але не… не княжої, не земної. Іншої. А якої — не відаю. Не дано Яритнику старому те урозуміти. Відаю лишень, що станеш мужем зело мудрим, людом шанованим більше князя, знаним за труди свої задля Русі-України нащадками й через тисячі літ… От що відає старий Яритник… А ще велять мені боги наші передати тобі таїну знаття пращурів про силу землі вірчої і всього на ній сущого…

Дивним, досі незнаним піднесенням, як промінням Яриловим, пронизали ці слова все єство Будимира. Попервах, схопившись на рівні, бажав заперечити віщунові, але з глибини власного єства озвався до його розуму чийсь подовжений лунами голос: — Не переч. Роби, як велено.

— Ходімо, — тихо промовив Яритник, бо вже заходить на Купайла, а нам ще далеко йти, плисти, летіти…

Будимир роззирнувся: за потемнілими київськими горами поволі пірнав у глибокі праліси погідний Ярило, мовби кликав його за собою. І враз тричі крутнувся на одній нозі Яритник, зашуміли очерети й верболози, закипіли води, і… очутилися вони у темній, знайомій Миркові з дитинства, хащі. Стало тихо і тривожно.

— А де купайлиця? Де кострища, пісні та ігрища? — спитав подумки Будимир.

— Тужиш? — спитав теж подумки Яритник. — Тужи. І най серце твоє тужить за предвічним навіть під захистом твойого нового бога, Мирку. Не підіймай ніколи з висоти слави своєї руку на те — бо то, як кажуть попи, душа люду нашого, і вона є, і буде, допоки світу, цих лісів і небес над ними.

І знову стало тихо в голові Мирка, як в нічному лісі. І раптом сліпуче сяйво засліпило йому очі і пригасло: перед Мирком стояв старий Яритник із цвітом папороті в руці. Будимир здогадався і здивувався: чарівна, оспівана дівчатами казкова квітка була схожа на свічечку із золотою пелюсточкою пломеню.

Мирко обережно взяв простягнуту йому цвітку-свічку, і нежданно лісова тиша ожила веселим шепотінням-жебонінням, сміхом-словом. Він здивовано роззирнувся-прислухався і не побачив Яритника, але те, що почув і побачив, здивувало парубка ще більше: до нього прихилялась-примовляла кожна билинка, кожна травинка: