Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 34

Хвиля радості і похвали Володимиру Красному Сонечку котиться буйним застіллям. Задоволений власним благородним вчинком і реакцією підданих, князь наказує через стіл знатному київському купцеві Варфоломію:

— Іларіон попливе до Царгорода разом із візантійськими послами. А ти бери у свою лодію цього богатиря. Він тобі в дорозі пригодиться, а дасть Бог, і Русі-Україні колись…

НА ВІДСТАНІ САМОТНОСТІ

Проходячи повз поштові скриньки на першому поверсі, Мирон чисто механічно відчинив дверцята своєї і здивувався, побачивши на денці тоненький конверт із власним прізвищем. Не уявляв, хто б то міг йому писати, тим паче із-за кордону, якщо судити по зворотній адресі. Для листування із можливими і потенційними спонсорами мав скриньку на головпошті. Адресу ж квартири знали тільки найближчі друзі молодості та герої його давніх документальних фільмів, які іноді, приїхавши у справах до столиці, зупинялися в нього на нічліг. Можливо, хтось із тих провінційних директорів виїхав, розбагатівши, на якийсь Кіпр, і от шле вісточку… Надія на доброго заможного патріота, який нарешті таки знайдеться серед цього «крутого» бидла і не пошкодує якусь тисячу гнилих своїх «зелених» на відродження українського кіно, спалахнула в душі Мирона Волинця, як вогонь у пригаслім горнилі. Заскочивши у ліфт, тремтячими руками розірвав конверт і… мало не завив від розчарування. Писала йому Лариса Котова, з якою він сто років тому зазнайомився в готелі під час одного із відряджень у Дніпропетровськ, а відтак від випадку до випадку зустрічався в Києві, куди вона приїздила у справах якогось харківського заводу, де, здається, працювала чи то бухгалтером, чи економістом.

Тепер Лариса писала з Греції, де вже рік доглядала за паралізованим багатієм. Детальним описом брутальних залицянь старого, напевно, хотіла розбудити Миронову ревність, або ж заздрість… Однак викликала жаль і досаду… Жаль по тисячах нещасних жінок, загнаних руїною і злиднями у заморські найми, і досадою на чоловіків, на всю цю владу, на державу, що байдуже спродують свою красу, ніжність, материнство у неволю, і вдають, що нічого не відбувається… Усе повторюється на берегах Славути…

І знову перед очима постав широкий погожий Дніпро, і клекіт невольничий ремства над табунами човнів, що поспішали до Чорного моря… І бліді обличчя дівчат під білими платами-хустами… Але цього разу він не побачив поміж них Доброніги…

Неволя упосліджує навіть високу душу. До скотства. Детальна розповідь випадкової «бойової подруги» про огидні пропозиції старого збоченця ображали Мирона… Доброніга не могла б так смакувати своїм приниженням… Отже, висновок: Доброніга не могла бути невільницею, адже неволя вибирає невільних, як свобода вибирає вільних… Тож був певний того, що Доброніга скоріше вибрала б смерть, аніж рабство.