Читать «Майстер реліквій» онлайн - страница 58

— Ваша милосте, з усією повагою, але я обурений. Чому мене викрали у такий спосіб? Якщо ви бажаєте мене бачити — я завжди з радістю…

Фрідріх дав знак рукою, щоб він замовк.

— Майстре Дюрер, ви сповіщені про те, що трапилось із Дісмасом?

Дюрер витріщався.

— Він поїхав додому. До Мюррена, чи як там він його називає. В швейцарські кантони. Що? З ним щось… щось не так?

Фрідріх дивився на Дюрера з кам'яним обличчям.

— Це добре, що ви не в курсі, майстре Дюрер. Якби я дізнався, що ви в курсі, я б розчарувався. Дуже розчарувався.

Дюрер перевів погляд із Фрідріха на Спалатина.

— Що трапилось з Дісмасом? Щось погане?

— Він підвішений на гачках в підземеллі Майнца, — сказав Спалатин. — Уже близько тижня. Дозволяю вам самому вирішити, у якому він стані.

Дюрер відчув, як його груди стислись.

— Будьте певні, майстре Дюрер, — сказав Фрідріх, підвищуючи голос. — Якщо мені не сподобаються ваші відповіді, ви спробуєте моє підземелля.

У Дюрера кров відлила від обличчя.

Коли вони закінчили розмову, Фрідріх піднявся з крісла, спираючись на дві тростини.

— Завтра ми ідемо у Вюрцбург. Ви лишаєтеся тут, майстре Дюрер. Це не моя прерогатива — наказувати людині, про що їй молитися. Але я раджу вам молитися за мій успіх там. Якщо я повернуся без Дісмаса, молитися доведеться ще палкіше, і тоді вже за себе. На добраніч.

16. Покута

Вюрцбурзька зустріч проходила в головній залі архієпископського палацу.

За домовленістю, двоє дверей у різних кінцях зали одночасно відчинились. Альбрехт та Фрідріх увійшли та рушили одне одному назустріч: Фрідріх зі своїми двома тростинами, Альбрехт — бадьорою неофіційною ходою. Фрідріх насилу нахилився, щоб поцілувати перстень Альбрехта. Здивований цим жестом, Альбрехт перехопив курфюрста поки той нахилявся і обійняв його. Випадковий спостерігач подумав би, що зустрілися двоє старих добрих друзів. Нарешті вони всілися один проти одного.

Альбрехт заговорив першим:

— Як почувається мій дорогий брат?

— Старий та жирний. Бачу, що мій брат зробився червоним. Шкодую, що не зміг приїхати на посвячення у кардинали. Я чув — це була велична подія. Як бачите, здоров'я моє слабне. Я вдячний можливості особисто висловити мої найщиріші вітання.

— Усепокірнійше дякую.

— Не сумніваюся, що ви будете виконувати свої обов'язки з покірністю, якою славитесь. А тепер перейдемо до справи. Прошу вас показати мого непутящого «племінника», щоб я упевнився, що він вижив після тортур. Без цього нам нема чого тут робити.

— Непутящого? — пирхнув Альбрехт. — «Непутящий» — це неправильна назва після скоєних ним злодіянь.

— Давайте не будемо гратися словами. Накажіть привести його.

Альбрехт мовчав. Спалатин подумав був: «Дісмас мертвий». Однак Альбрехт підняв пальця. Монсеньйор відчинив двері. За мить увійшов Дісмас, ледве пересуваючи ногами. Під обидві руки його підтримували ландскнехти.

Його вуха були спотворені — розірвані гачками. Забинтовані руки мляво теліпалися. Ледь не втрачаючи свідомість, він обвів поглядом велику кімнату. Нарешті його погляд зупинився на Фрідріхові і Спалатині. Він несміливо посміхнувся і повалився долілиць. Ландскнехти ледве встигли підхопити його.