Читать «Майстер реліквій» онлайн - страница 56

Фрідріх витер мимовільні сльози зі щік.

— Я хотів би поговорити з майстром Дюрером, — нарешті сказав він.

— Я теж. Дуже.

Фрідріх розмірковував.

— Нюрнберг — вільне імперське місто. Там у нас немає жодних юридичних прав.

Він подивився на Спалатина.

— Тож ми не можемо змусити його приїхати у Віттенберг.

— Ні.

Спалатин посміхнувся.

— Але з його боку було б неввічливо відхилити запрошення.

Фрідріх поміркував.

— На його місці я б відхилив.

— Дозвольте мені зайнятися цими дрібницями, — запропонував Спалатин.

Дюрер у своїй студії наносив останні штрихи на портрет Якоба Фуггера, коли Агнес увійшла повідомити, що прибули троє поважних панів. Імперські емісари, як вони назвались.

Зазвичай Дюрер вважав неприпустимим, щоб хтось відривав його від роботи. Але для імперських емісарів можна зробити виняток. Особливо тому, що імператор Максиміліан досі винен йому за два сімейні портрети. Можливо, ці люди привезли його винагороду.

— Не барися, жінко, — сказав він, витираючи руки ганчіркою, змоченою терпентином. — Заведи їх. І принеси випити. Гарного пива, Агнес.

Фрау Дюрер пробурмотіла, що вона бачила й краще вдягнених імперських емісарів у своєму житті і, розгнівана, вийшла.

Незабаром двері у студію відчинилися і зайшли троє.

Одного погляду було досить, щоб Дюрер погодився з Агнес щодо їхнього вбрання. Трійця була без пір'я на капелюхах, без шовку і медальйонів. На додачу, всі були неголені та брудні.

Дюрер бачив багато сановників та слуг, які працюють на можновладців. Ці хлопці були більш схожими на тих, яких можна зустріти у засідці біля річки або міських воріт. Уночі.

Чоловік, який звернувся до нього, люб'язно й поважно, виявився дуже знайомим на вигляд, але Дюрер не міг пригадати його. Портретисти пам'ятають обличчя. Де він його міг бачити?

— Нам доручено його імператорською високістю супроводити вас до нього. Негайно.

Дюрер подумав з надією: «Може це виклик до імператорського смертного ложа?»

— Імператору… погано?

— Його високість хворіє. І з цієї причини воліє вас бачити. Часу немає.

— Мені шкода це чути, — сказав Дюрер, вже відчуваючи: щось тут не те.

— Дозвольте спитати, чи принесли ви письмове розпорядження його високості?

— Ні.

«Досить безцеремонна відповідь», — подумав Дюрер. І, набравши повітря, промовив:

— При всій повазі до його імператорської високості, якщо дозволите, це трохи незаконно. Багато разів я був викликаний до двору, і завжди мені приносили щось із його підписом.

Їхній ватажок — де ж Дюрер бачив його раніше? — знизав плечима.

— Ваша честь, я впевнений, що це так. Але ж ми тут, і треба поспішати. Ви б зібрали свої речі — і рушаймо. Добре?

Двері відчинилися. Фрау Дюрер увійшла з тацею кухлів з пивом і попрілими цукерками.

— Що все це означає? — спитала вона, ставлячи тацю і суворо обдивляючись трійцю. Оплата за виконану роботу, як я сподіваюся?

— Дякую, Агнес, — сказав Дюрер. — Ти можеш іти.

— Я тільки кажу, що…

— Ці добродії супроводжуватимуть мене до імператорського двору. Мене викликає імператор.

— Невже? Імператор хоче заплатити тобі особисто?

— Агнес!

— Ти поплентаєшся до двору, а я лишуся тут розбиратися з кредиторами? Не думаю, що у цьому є сенс, але спитаю, чи мене хтось «супроводить до двору»?